Археологічна культура. Типологічний метод зробив іще одну послугу археології.
Він давав можливість упорядкувати старожитності у просторі. Адже виділенням
етапів не вичерпувалося розмаїття проявів матеріального світу. Поширен-
ня типів і комплексів речей обмежувалося певним простором, якому була притаманна
також їхня повторюваність. У межах таких просторів поселення і могильники
демонстрували певну схожість чи навіть тотожність, що проявлялося
по-різному: в улаштуванні осель і могил, схожості супутнього їм речового
комплексу (посуд, прикраси та ін.). Це давало можливість шляхом картографування
виділити локальні групи пам'яток. Спочатку їх позначали термінами
"культура", "культурна група", "культурна провінція", "культурне коло",
"цивілізація", а на зламі XIX—XX ст. за ними поступово закріпилася назва
"археологічна культура". Археологічна культура — це сукупність схожих
пам 'яток, обмежених певним простором і часом. Лінійна еволюція — етапи
культури — почала доповнюватися просторовою мозаїкою — археологічними
культурами (АК). Тим самим було закладено основи нового світосприйняття,
оскільки локальне розмаїття культури фактично суперечило парадигмі еволюційного
одноманітного розвитку.
Археологічна культура — провідна категорія археологічної науки. Адже
вона не лише дає змогу впорядкувати археологічні матеріали у просторі, а й
наводить мости між культурою і її творцями, а отже є матеріальним вираженням
(бодай і не повним) її творця — народу, племені, етносу. Таке трактування
було цілком логічним (хоча й неоднозначним) і висунуло на перший план
етнічні проблеми, які живилися формуванням та розвитком етнографії. Еволюційна
парадигма доповнюється етнологічною.
Назви археологічних культур умовні й мають різне походження: наприклад,
за назвою населеного пункту, де було виявлено матеріали певного зразка
(трипільська, зарубинецька, черняхівська культури названі за селами на Київщині),
за яскравою прикметою, наприклад посуду (культури лійчастого посуду,
кулястих амфор, шнурової кераміки), за типом поховальних споруд (ямна,
катакомбна, зрубна культури). Отож, і назви трипільці, ямники, шнуровики —
також умовні. Це археологічний сленг для стислого позначення якогось явища.
Таким чином, археологія виникла у Західній Європі. Упродовж XIX ст. там
було сформульовано основні поняття і методи, а також представлено археологічну
версію найдавнішої історії, або перед- чи доісторії, як її нерідко ще
називають. Базовими її поняттями стали система трьох віків і археологічна
культура. Археологічна періодизація грунтується на матеріальному критерії, у
першу чергу, — на основному матеріалі, що використовувався для виготовлення
знарядь, оскільки людина здавна користувалася й іншими матеріалами —
природними (дерево, кістка) чи штучними (кераміка, метали). Вона
відображає поступовість залучення цих основних матеріалів. Поділ "віків" на
періоди здійснено на грунті техніко-типологічних прикмет. Отож, археологічна
періодизація є емпіричною, тобто такою, що має відображення (відповідники) у
реальному світі, в реальних речах. Цим вона принципово відрізняється від
історичної, яка грунтується на теоретичних засадах — соціально-економічних
чи культурологічних поняттях.
