Типологічний метод. Розмаїття речового світу не обмежується технологічними
характеристиками. Його строкатість наростала в міру освоєння людиною нових
матеріалів, нових природних ресурсів, їх перетворення і втілилася у формотворенні.
Цей дуже розмаїтий світ форм треба було якось приборкати, впорядкувати
(адже наука оперує множинами, а не індивідуальними об'єктами) й
водночас підпорядкувати цей процес потребам археології — деталізувати
загальну періодизацію й організувати просторову строкатість речового світу.
Таким засобом став типологічний метод — основний дослідницький інструмент
археологів у розв'язанні різних завдань.
Виникнення його пов'язане з еволюційною теорією, пристосуванням
дарвінізму до штучної природи. Розвиток рукотворного світу — артефактів —
асоціювався з розвитком живої матерії, тобто шляхом поступових змін. Отож,
речі можна організувати в еволюційні ряди (стовпці), в яких певні послідовні
форми (А, В, С ...) будуть позначати періоди їхнього існування. Ця ідея, якою
особливо захопився англійський археолог Огастес Генрі Пітт-Ріверс (1827—
1900), за відсутності засобів перевірки таких побудов могла перетворитися на
інтелектуальну гру — маніпуляцію формами.
Згідно з концепцією шведського дослідника Оскара Монтеліуса ( 1843—
1921) тип — це сукупність функціонально і формально однорідних речей (сокири,
кельти, мечі тощо), які різняться оформленням деталей (скажімо, руків'я
меча). Саме такі деталі і дають можливість вибудувати еволюційний ряд — від
простіших форм до складніших. Однак його достовірність має бути підкріплена
відповідними знахідками різних типів одного порядку у закритих комплексах
(могили, скарби): мечів А з сокирами А, мечів В з сокирами В чи фібулами
В, тобто ранніх мечів з ранніми сокирами, ранніми фібулами і т. ін. Іншим
засобом перевірки стали стратиграфічні спостереження: поховання з мечами А
мали передувати похованням з мечами В.
Проте задіяти у цьому процесі всі типи і зіставити їхні ряди було неможливо,
тим більше, шо, всупереч постулатам еволюціонізму, типи змінювалися
з різною швидкістю, тобто не синхронно. Тому дослідники зазвичай обмежувалися
певними комбінаціями типів. Так, для уточнення періодизації залізного
віку визначальною виявилася комбінація двох типів — фібул і мечів
(німецькі археологи О. Тишлєр, П. Рейнеке та ін.). Інші ж типи були задіяні у
характеристиці виділеного у такий спосіб періоду. Поведінка "типів—характеристик"
була різною: одні з них відповідали двом періодам, інші — трьом і т. ін.
Застосування типологічного методу в хронологічних побудовах давало
можливість простежити спадковість культур, а доведена до історичних часів
періодизація — здійснити також зворотний хід: відштовхуючись від пам'яток
історично відомих народів, простежити їхні витоки на фунті рис, що поєднували
їх з анонімними в етнічному відношенні культурами (тобто на грунті
"спадковості навпаки"). На можливість такого — ретроспективного — методу,
орієнтованого на етногенетичні дослідження, вказував О. Монтеліус. Нині цей
метод широко застосовують в археології.
