Виникнення археології. Початки археології сягають глибини віків, коли люди
почали включати стародавні речі й об'єкти в систему своєї культури, наділяючи
їх магічними властивостями. Виходячи зі стилю первісного мислення, можна
припустити, що походження таких речей вони приписували міфічним творцям.
Археологічні джерела засвідчують уміщення до могил поряд із речами, що
функціонують у даному суспільстві, речей і стародавніх, нерідко "модернізованих"
для нових потреб, а писемні — прагнення заволодіти такими речами як
амулетами. Особливо популярними були крем'яні та кам'яні речі — "громові
стріли" і "громові сокири". Приваблювали людей і монументальні споруди
(кургани, мегаліти), а також природні об'єкти (скелі, печери, гроти), що мали
на собі печать неприродної діяльності, — зображення, залишені кимось речі.
Традиція вклонятися їм і здійснювати біля них різні обряди зберігалася протягом
багатьох віків. Однак то була далека передісторія археології, як і проведення
перших розкопок. Писемні джерела показують, що вперше їх було
здійснено у VI ст. до н. е., однак не з науковою, а з ідеологічною метою,
останнім вавилонським царем Набонідом (556—539) у Нижній Месопотамії і
відомим афінським реформатором Солоном на Саламіні.
Формування археології як науки пов'язано з двома основними моментами:
по-перше — усвідомленням того, що матеріальні старожитності є свідченнями
історії, тобто історичними джерелами, схожими за своєю функцією на писемні,
і, по-друге, — відчуттям протяжності історії, яка реалізується у певних послідовностях.
Перші кроки на цьому шляху демонструє антична наука, де виник
і сам термін "археологія" (буквально — наука про старожитності), введений в
обіг філософом Платоном (427—348). Від Геродота (484—425) бере свій початок
традиція підкріплювати висвітлення історії матеріальними свідченнями
(вавилонська вежа, піраміди і колоси-статуї Єгипту, могили кіммерійських
царів поблизу Тіраса-Дністра), якої надалі дотримувалися всі визначні історики.
