Стаття 6. Конституції України: Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють
свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і
відповідно до законів України.
Принцип поділу влади складається із системи вимог:
1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між держав¬ними органами відповідно до вимог поділу праці;
2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття;
3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;
4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза-конституційним шляхом.
Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є по¬треба узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади. З іншого боку, здійснення судового контро¬лю за законністю діяльності управлінського апарату означає по¬рушення принципу поділу влади, тому що у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип поділу вла¬ди не можна реалізувати повністю.
Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економіч¬ної і політичної ситуації.
Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (зако¬нодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою виражен¬ня влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.
Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:
1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;
2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила пове¬дінки.
Законодавча влада — це делегована народом своїм представ¬никам у парламенті державна влада, що має виключне право приймати закони. Відповідно до ст. 75 Консти¬туції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України». Назва гілки влади «зако¬нодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ні¬якої іншої діяльності.
Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.
Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламе¬нту у формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показ¬ником прояву «стримувань і противаг» слугує контроль, здійс¬нюваний законодавчим органом, за роботою уряду, інших поса¬дових осіб виконавчої влади (контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами парламентсько¬го контролю. Проте головною особливістю організації та діяль¬ності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва.
Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парла¬менту:
— представницьку,
— законодавчу,
— фінансову,
— засновницьку,
— контрольну.
Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї краї¬ни є уряд.
Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодав¬чої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтроль¬ним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази, розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.
Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управ¬ління, що охоплює:
• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийня¬ті органами законодавчої влади;
• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом ви¬дання підзаконних актів і виконання організаційних дій.
Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армі¬єю, адміністрацією тощо. Це створює основу для можливої узу¬рпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органа¬ми. Тут важливі діючі механізми «стримувань і противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конститу¬ційний нагляд).
Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, висту¬пає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.
З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не тотожні. Правосуддя — форма захисту права судовою владою, де рішення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три скла¬дові: швидкість і оперативність вирішення спорів, обґрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання.
Судова влада здійснюється одноособове суддею (при розгля¬ді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі су¬дової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципа¬ми права.
Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не повинен залежати від суб'єктивного впливу законодавчої або представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке втручання в діяльність судів і су¬дових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену законом відповідальність.
Делегу¬вання своїх функцій судами, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124 Конституції України). Це не означає, що в Україні, як і в інших правових системах романо-германського типу, судовий прецедент не може бути допоміжним джерелом права.
