Спільна часткова власність може виникнути між громадянами, організаціями, а також між громадянами та організаціями. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про сумісну, в тому числі і підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок спадкування тощо.
У ЦК України правовому регулюванню відносин між учасниками права спільної часткової власності безпосередньо присвячено статті 112—119. При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність громадян, у зв'язку з чим застосування цих норм до спільної власності організацій можливе лише тією мірою, що не суперечить .спеціальному закону, статутній діяльності останніх. Окремо у ЦК України врегульовано сумісну діяльність (статті 430—434),' для здійснення якої учасники створюють спільну власність1. Громадянам дозволялось укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб. Сьогодні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням економічних реформ, свободи господарської діяльності.
Правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішує суд (ч. 1 ст. 113 ЦК). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих правомочностей незалежно від розміру часток кожного. Співвласники мають право залежно від призначення майна встановити порядок володіння, користування ним або його частинами у натурі, визначити черговість та інші умови користування конкретною річчю.
Встановлення співвласниками порядку користування з виділенням частини майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не перетворюються на об'єкт самостійної власності кожного з них. У практиці найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними частинами спільного майна щодо неподільних об'єктів (автомашин, жилих будинків, інших споруд).
Учасникові спільної часткової власності надається право на сплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення угод купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної власності, тобто відбувається лише заміна суб'єкта цивільних правовідносин.
75. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦК спільною сумісною власністю є та спільна власність двох чи більше осіб, у яких завідомо не визначені частки кожної з них. Отже, праву спільної сумісної власності, як і праву спільної часткової власності притаманні такі риси як множинність її суб'єктів (співвласників) та єдність її об'єкта. Тому єдиною вирішальною ознакою виділення сумісної власності як різновиду права спільної власності є факт відсутності існування в ньому ідеальних часток кожного із співвласників, які б давали можливість виявити обсяг їх прав за наявності бажання одержати конкретну частину у спільному майні та розпорядитися нею.
Оскільки сумісна власність є різновидом права спільної власності, то її співвласниками, як правило, можуть бути ті самі суб'єкти, тобто фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Новий ЦК нині не містить безпосередніх обмежень щодо виникнення права спільної сумісної власності між перерахованими суб'єктами, хоча на практиці більш поширеними є випадки виникнення її за участю фізичних осіб.
Так, ч. З ст. 368 передбачає презумпцію дії режиму спільної сумісної власності щодо майна подружжя, набутого ним за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом. Правові засади спільної сумісної власності подружжя визначаються статтями 60-74 нового Сімейного кодексу України. Однак подружжя має право шлюбним договором встановити інший правовий режим їхнього майна (статті 93, 97). Крім того, у Сімейному кодексі визначається майно кожного з подружжя, яке не стає їхньою спільною сумісною власністю (статті 57-59).
Спільною сумісною власністю, відповідно до ч. 4 ст. 368, також є майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Майже аналогічна норма, але дещо вужча за своїм змістом була закріплена в ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Як відомо, зміст права власності становлять належні власникові права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює на власний розсуд (статті 317, 319 ЦК). Ці принципові положення щодо змісту права власності як речового права, здійснюваного власником відповідно до закону за своєю волею і незалежно від волі інших осіб, мають поширюватися і на право спільної власності, в тому числі спільної сумісної власності. Цілком очевидно, що обсяг прав кількох співвласників на один об'єкт не може бути більшим, ніж обсяг прав індивідуального (одного) власника на такий самий об'єкт. Однак обсяг прав співвласника спільного об'єкта не може бути адекватним обсягу прав індивідуального власника на такий самий об'єкт, оскільки аналогічне право мають і інші співвласники. Тому в ч. 1 закріплене положення про те, що співвласники володіють і користуються майном, що є у спільній сумісній власності, спільно, якщо інше не встановлено домовленістю (договором) між ними
!76.
