філософія 2ч. 101-119

101. У чому полягає відмінність між моральним обов‘язком та моральним мотивом? Наведіть приклади.

Наявність морального обов'язку, сумління ще не є гарантом життєдіяльності людини згідно з моральними вимогами, оскільки така життєдіяльність передбачає відповідний розвиток волі, яка залежить не лише від свідомості, а й від життєвого досвіду, звичок чинити відповідно до морального обов'язку.У понятті “моральний обов'язок” моральні вимоги пізнаються, визнаються й оцінюються якнайзагальніше і якнайабстрактніше, що виявляється в принциповому визнанні людиною необхідності рахуватися з громадською думкою, у схильності до позитивного оцінювання моральних норм та їх прийняття. Проте моральний обов'язок реально виявляється в численних обов'язках, а бути самовимогливим у всіх сферах життєдіяльності нелегко. Одні люди вважають священними моральні обов'язки щодо сім'ї, але недооцінюють або ігнорують моральні вимоги в інших сферах життя, наприклад на виробництві. Інші нехтують моральними вимогами у сімейних стосунках, проте є морально самовимогливими в інших сферах життєдіяльності. Реальним виявом морального обов'язку є моральний вчинок — добровільна дія, що об'єктивно відповідає моральній вимозі. Вона є наслідком відповідного морального вибору, на відміну від позаморального вчинку, здійснюючи який, людина керується прагматичними, політичними, релігійними чи іншими мотивами. Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом (лат. moveo — приводити в рух, штовхати) — внутрішньою, суб'єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття “стимул”, “намір”, “ціль” характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку. Реалізується мотив у цілі, хоч у моральній діяльності можливе незбігання цілі і мотиву. Керуючись моральними мотивами, людина орієнтується на найвищі, безумовні вселюдські цінності, зважає на ймовірність морального осуду в разі недотримання моральних вимог. Оскільки моральний осуд не передбачає примусових, організаційних санкцій, то суб'єкт морального відношення може здійснювати цей вибір самостійно. Моральний мотив сам по собі далеко не завжди безпосередньо спонукає до моральної дії. зазвичай буває активний вплив особистості на власну волю, за допомогою почуття обов’язку, совісті, гранична мобілізація її можливостей через самопереконання і самонавіяння, самонаказ і самозапевнення, самосхвалення і самопідбадьорення, самозаохочення і самоосудження. Моральний мотив у саморегуляції поводження виконує функції не тільки стимулювання вчинків, але і їхнього ціннісного обґрунтування. За своєю суттю — це різні функції, пов'язані єдністю походження й участі в скеровуванні поведінки особистості. Потреба у моральному самовиправданні майбутніх і реабілітації минулих дій формується на основі їхнього суспільного санкціонування. Мотивування особистістю своїх вчинків в індивідуально-психологічній формі зацікавлено відтворюють логіку їхнього ідеологічного обґрунтування у даному суспільстві. Там, де необхідність дотримання правил поведінки прийнято аргументувати посиланнями на звичаї, закони предків, волю богів, індивіди не намагаються давати раціональне пояснення вчиненим ними вчинкам.

 

102. Які нетрадиційні релігійні культи ви знаєте? Поясніть причини їх виникнення.

Найчисленніші осередки закордонних і місцевих представництв новітніх нетрадиційних для України релігійних напрямів і культів є громади Релігійної організації Свідків Єгови, Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (мормонів), харизматів, східних культів, неоязичницьких та синтетичних релігій. 1. За даними Держкомітету у справах релігій, у 1999 р. в Україні діяло 515 громад Релігійної організації Свідків Єгови (РОСЄ) загальною чисельністю близько 70 тис. віруючих. Віровчення Свідків Єгови має апокаліптичну і мілленаристську спрямованість. Всесвітня історія подається ним як боротьба між Богом Єговою і сатаною за панування над світом. Вирішення проблеми «всесвітнього суверенітету», знищення «існуючої злої системи речей», виправдання імені Єгови, зневаженого сатаною, має відбутися під час Армагеддону – всесвітньої божественної війни ще за життя нинішнього покоління. Одним із головних своїх завдань Свідки Єгови проголосили боротьбу з Православ’ям, як різновидом сатанізму. Адепти секти називають себе єдиними істинними християнами, звинувачуючи у відступництві решту християнських течій і закликаючи їх послідовників виходити із своїх церков. Для Свідків Єгови Хрест Ісуса Христа – символ зла [9].Розуміючи важливість людських відносин для більшості людей, Свідки Єгови декларативно підкреслюють значущість сім’ї, любові, дружби, моральності, расової терпимості, замовчуючи про жорстку дисципліну всередині секти, численні випадки розвалу сімей, відмови від навчання та роботи. Секта навчає ненависті до тих, хто пішов з неї, проголошуючи їх «огидними, паскудними, брудними». Адепти церкви за своїми релігійними переконаннями не беруть участі у політичному житті‚ виборах, уникають як військової, так і альтернативної служби, відкидають будь-які форми політичної активності. Часто приналежність до Свідків Єгови має вкрай небезпечні наслідки для життя і здоров’я людей. Так, кожний сектант має при собі спеціальне посвідчення особи з відмовою від переливання крові. Зареєстровані непоодинокі випадки, коли тяжко хворі адепти секти відмовлялись від того, щоб їм переливали кров. Особливу небезпеку подібні дії становлять для породілей.З огляду на антилюдський характер ідеологічних настанов секти‚ її експансіоністська діяльність викликає серйозну занепокоєність у широкої міжнародної громадськості та органів державної влади. Функціонування РОСЄ повністю заборонено або значно обмежено у 35 країнах світу [2, 36]. В Україні Свідки Єгови з’явилися у 20-х роках XX ст., коли до її західних областей почали повертатися із США та Канади українські емігранти. Вони і започаткували на українській землі перші осередки цього віровчення. Другою серед неорелігій в Україні за рівнем поширеності і кількістю послідовників є Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), головний центр якої знаходиться у м. Солт-Лейк-Сіті (штат Юта, США). За власною статистикою мормонів, кількість їх послідовників – близько 10 млн чол. у 160 країнах світу. Їх вчення виходить з того‚ що, оскільки людина створена за зразком Бога, то отже він, як і людина, має матеріальне тіло. За твердженням мормонів, існує не один Бог – є й багато інших. Тому у людини є можливість стати Богом. Мормони вважають, що протягом століть до отримання одкровення засновником секти Смітом світ знаходився у темряві, й ніхто не мав можливості врятуватися. Тому вони ввели практику хрещення померлих заднім числом, коли людина, яка приймає хрещення, «переводить благодать» на свого давно померлого прадіда, надаючи йому можливість спасіння (шлях перевтілення у Бога). Ця прихована від непосвячених робота супроводжується широкомасштабною діяльністю мормонів зі створення єдиного «Всесвітнього Центру Генеалогії», який контролюється організацією «Святих останніх днів». Активно працюючи з 1992 р. з архівними управліннями Росії, Білорусі, України, Грузії, Вірменії з метою копіювання (мікрофільмування) документів, мормони успішно перетворюють отримані з архівів копії метричних документів на досить суттєве джерело одержання прибутку від новонавернених на просторах СНД. Релігійні канони зобов’язують мормонів дотримуватися суворої дієти, вести аскетичний спосіб життя, не вживати алкоголь, каву, чорний чай, наркотики, не палити, виступати проти користолюбства, брехні та егоїзму. В наш час, коли боротьба за здоровий спосіб життя стає загальносвітовою проблемою, мормонський аскетизм широко підтримується серед різних верств населення планети і є однією з причин швидкого зростання чисельності цієї церкви. Мормони – дуже багата релігійна організація. Її рухоме і нерухоме майно оцінюється у 30 млрд дол. США. Основним джерелом надходжень «мормонської економіки» є насамперед обов’язкова церковна десятина (кожен адепт зобов’язаний жертвувати організації десяту частину свого загального прибутку). Щорічний прибуток імперії мормонів оцінюється у 3 млн дол. США. Понад 40 тис. її місіонерів працюють в усьому світі та щороку хрестять майже 300 тис. нових послідовників. Гроші вкладаються мормонською верхівкою в розташовані в різних країнах підприємства церкви, що працюють у галузях страхування, банківської діяльності, нерухомості та сільського господарства.

 

103. Охарактеризуйте в загальному плані особливості розвитку української філософії радянських часів.

У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і перетворена ними у засіб обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили “класовою наукою”, теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось. Те ж саме стосувалось і усіх інших сфер духовного життя. Красномовний приклад: “в період між 1930 і 1938 рр. з 259 українських письменників публікувалися лише 36. Куди поділися інші – невідомо Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все філософи вивчали погляди Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодіївського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень.Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1936 р. Проте доля більшості вчених склалася трагічно: вони були репресовані як, фактично, і вся українська інтелігенція.Найпомітнішим явищем у духовному житті України 30-х років стала знаменита літературна дискусія, започаткована М.Хвильовим, та “українізація”, натхненником якої став М.Скрипник. Микола Хвильовий (1893-1933) – провідний український письменник тридцятих років. Окрім прозових творів йому належать “Думки проти течії”, у яких викладена культурологічна концепція. Письменник вів мову про болючі проблеми національного буття, шляхи національно-духовного відродження України. У 1925 р. він видрукував у газеті “Культура і побут” (Харків) статтю, яка започаткувала літературну дискусію, вершиною якої став заборонений радянською владою памфлет “Україна чи Малоросія” (1926). Перспективи для дійсного відродження України він вбачав в утвердженні так званого “романтичного віталізму”, тобто своєрідного відчуття життя, наділеного активною, творчою одухотвореністю. Україна має можливість реалізувати цю перспективу, вона не розтратила свій духовний потенціал. Послуговуючись марксистською термінологією, автор спробував обгрунтувати право України на незалежність. На його думку, інтелігенція мусить “негайно стати на боці активного молодого українського суспільства...”. Літературна дискусія набула гострого політичного забарвлення. До спростування М.Хвильового підключились партійні ідеологи, а Й.Сталін особисто скерував в Україну листа (24.04.1926), сповненого різких оцінок як самої дискусії, так і особисто М.Хвильового. “Дискусію” перевели в площину цькування української інтелігенції, що скінчилось фізичною розправою з її учасниками. Гнаний владою, М.Хвильовий покінчив життя самогубством. На західноукраїнських землях у міжвоєнний період опрацьовував історіософську концепцію Вячеслав Липинський (1882-1931). Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, але оптимальною для України формою державного устрою мислитель вважав монархію, яка успадкувала б традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

 

104. Назвіть та охарактеризуйте способи спростувань. Поясніть їх логічну сутність.

Доказ тісно пов'язаний із спростуванням. Досить часто ми не тільки доводимо істинність висунутої тези, але одночасно й спростовуємо якесь інше положення, котре ми вважаємо хибним.Спростуванням називається процес мислення, за до­помогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення в цілому.Спростування може бути спрямоване проти тези, про­ти аргументів або проти способу доведення (міркуван­ня). Згідно з цим розрізняють такі способи спростуван­ня: спростування тези; спростування аргументів; 3) спростування зв'язку тези з аргументами.1. Спростування тези Спростування, спрямоване безпосередньо проти тези, можна досягти різним шляхом. а) Теза може бути спростована за допомогою дове­дення істинності нової тези, котра суперечить спросто­вуваній.  Цей спосіб спростування грунтується на закон виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Варто тільки в суперечці чи дискусії довести, що істинною є нова теза, що заперечує Спростовування тези, і остання буде спростована. Це спросту­вання будується так. Коли треба спростувати тезу, ще суперечить тій, котру ми спростовуємо, і доводимо її істинність. А потім, спираючись на закон виключеного третього, робимо висновок про хибність спростовуваної тези.б) Теза може бути спростована завдяки виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведен­ням тези до абсурду (безглуздості). Спростування в та­ких випадках відбувається так. Припустімо, що спросто­вувана теза є істинною. Але, якщо теза є істинною, то й наслідок, виведений з такої тези, як із основи, також має бути істинним. Виводять цей наслідок так. Якщо виявиться, що виведений з тези наслідок є хибним, то від хибності наслідку за правилами умовно-категорич­ного силогізму доходять висновку про хибність і самої основи спростовуваної тези. 2. Спростування аргументів Спростування досить часто спрямоване безпосеред­ньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані різними способами. а) Шляхом доведення хибності аргументів.  Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не об­грунтована. Наприклад, доводиться теза про те, що «Потерпіла Л. була психічно хвора» таким чином: «Усі самовбивці—психічно хворі. Л. заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою». Це доведення можна спростувати встановленням того, що більший засновок у ньому («Усі самовбивці — психічно хворі») є хибним. б) Встановленням того, що аргументи, за допомогою котрих обгрунтовується висунута теза, є для тези недо­статньою.  Якщо буде доведено, що наведені аргументи для висунутої тези недостатні, то теза вважається не­обгрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обгрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних до­казів. в) Аргументи можуть бути спростовані встановленням того, що вони самі є ще не доведеними.  Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомо­гою котрих обґрунтовується теза, самі потребують до­ведення істинності, то доведення вважається спросто­ваним, а висунута теза визнається необгрунтованою. У судовій практиці доказ вважається спростованим, якщо встановлено, що висновки у справі грунтуються не на достовірно відомих фактах, а на передбаченнях, тобто таких судженнях, істинність котрих не доведена. г) Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за допомогою яких обгрунтовується ви­сунута теза, є неякісним.  У судовій практиці такий спосіб спростування спрямований на те, щоб довести неякісність показань того чи іншого свідка, потерпілого, обви­нувачуваного, висновку експерта. Якщо установлено, що показання свідка чи іншої особи є неякісне, таке, кот­рому не можна вірити, то це означає, що показання свідка і факти, повідомлені ним, не можуть бути взяті за основу висновку у справі. 3. Спростування зв'язку тези з аргументом Суть цього способу спростування полягає в доведен­ні неспроможності демонстрації. Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з по­рушенням правил умовиводу, у формі котрого здійсню­вався доказ, то таке доведення вважається спростова­ним.  Згідно з цим правилом, один із засновників має бути заперечним, а у нас обидва засновки стверджувані, тому істинного висновку із них зробити не можна.

 

 

105. Розкрийте співвідношення етики та етикету.

Культура спілкування як зовнішній прояв внутрішньої духовної сутності особи включає усі сфери повсякденної поведінки –  у громадських місцях, сімейно-побутові взаємовідносини, виробничі стосунки, товариське спілкування тощо. Здебільшого регулюються ці взаємовідносини моральними нормами, а також етикетом (фр. еtikuette – ярлик, етикетка), котрий являє собою визначений регламент поведінки у конкретних заздалегідь відомих ситуаціях.  Етикет як сукупність певних правил і норм поведінки означає дотримання зовні пристойного способу поводження, що засвідчує зовнішню культуру моральних стосунків. Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. Зовнішня поведінка людини є завжди помітною. З першого погляду можна оцінити рівень вихованості людини з огляду на те, як вона одягнута, як розмовляє, які манери, міміка, жести. Адже важлива не тільки внутрішня культурність, але і форма спілкування. Тому знання правил етикету, вміння ними користуватись засвідчує естетику поведінки. Особливо вагоме значення відіграє етикет у сфері ділових взаємостосунків. Дещо зневажливе ставлення до етикету як зайвої „формальності”, чи показової „педантичності”,  по суті обертається на кожному кроці сьогодні відвертим хамством, зневагою, грубістю.Етикет являється сукупністю певних норм і вимог, які носять строго регламентований характер і визначають порядок проведення якоїсь церемонії (привітання, знайомство, форма звернення до оточуючих у громадських місцях, поведінка у трудовому колективі тощо). Етикет є соціально детермінованим, так як правила етикету носять утилітарний характер. Вони полегшують взаємостосунки людей, упорядковуючи користування засобами громадських комунікацій. Етикет дозволяє зберегти енергію і здоров’я, заспокоює нервову систему, ставить усіх в рівні умови людських взаємин, що приносить врешті-решт задоволення усім.Історія становлення етикету сягає давніх часів, коли ретельно регламентувались правила пристойності окремих суспільних верств, коли кожний стан мав свій „кодекс честі” („честь короля”, „лицарські цноти”, „християнські доброчинності”, тощо). Виникнення самого терміну „етикет„ пов’язують з іменем французького короля Людовіка ХІV, який у ХVШ столітті, запрошуючи гостей на придворний бал усім запрошеним вручив картки (етикетки) із зазначеними вимогами щодо належного одягу і правил поведінки. Придворний етикет відзначався жорсткими приписами і суворими вимогами. Головним призначенням етикету була організація поведінки придворних таким чином, щоб звеличити особу монарха й підкреслити статус придворної ієрархії. Сформувавшись як суто станове і класове явище, етикет за змістом характеризувався прагненням упорядкувати систему людських стосунків, надати їм цивілізованого вигляду. По-суті, етикет – це „правила гри” цивілізованих людей, які у цьому „тісному” світі відстоюють своє право на „недоторканність”, відвойовують власну „територію проживання” і життєдіяльності. Етикетні норми забезпечують певну рівність, гармонію і зовнішню красу людських відносин.      Етикет, регламентуючи культуру поведінки, фіксував повагу однієї особи до іншої, тому його ще називають „мистецтвом шанобливості”. Звичайно етикет передбачає деяку манірність, формальність, „гру у ввічливість”, але ці „формальності” компенсуються тактовністю, повагою, ввічливістю. Правила етикету вже вивірені часом, є практично доцільними. Сучасний етикет не носить надто „церемонійного” характеру, є більш вільним і демократичним, передбачає  свободу варіацій, усталених прийомів і манер. Етикет відображає красу людських взаємостосунків, а тому його найсуттєвішими ознаками є доцільність і краса. Він є гармонійним поєднанням практичного, корисного і  зовнішньо естетичного – прекрасного. Етикет не покликаний обмежити людську свободу, а лише обмежити самолюбство, грубість, зневагу до інших.  

 

106. Які християнські конфесії поширені в сучасній Україні? Якими є їх взаємини?

Конфесія — (від лат. визнання, сповідь) приналежність до будь-якої церкви, релігійної організації, яка має своє віровчення, культову практику  та організаційну структуру. Конфесією іноді називають віросповідання. Таке ототожнення є неправомірне. В Україні, є три православні церкви, які належать до одного віросповідання, але до різних конфесій. Історія і практика християнства та інших релігій­них течій в Україні за останні роки стали предметом гострої полеміки як серед світських аналітиків, так і богословів, священнослужителів та парафіян. Розбудова незалежної Української держави вияви­ла тяжку історичну спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-церковних сто­сунків. Уся наша історія переповнена спробами ви­користання церкви як фактора геополітичних змін, етатистськими виявами держави щодо церкви, нама­ганням відродити церкву, яка б стверджувала націо­нальну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівелю­вання та уніфікування. Сьогодні різні політизовані організації або їх чле­ни, порушуючи Конституцію, внутрішні закони ре­лігійних общин і церкви, втручаються в суто релігійну сферу, проголошуючи об'єктами своїх інтересів специ­фіку богослужіння церковних общин, їхню конфесійну належність, що викликає численні протести віруючих. Така практика полегшується тим, що широким колам населення України майже нічого не відомо про іс­торію і сучасне становище тих чи інших церков, не­традиційних конфесій, які діють на терені країни, про їхнє, так би мовити, національне і політичне об­личчя. Брак необхідних знань з історії вітчизняної ре­лігії та національної церкви не дає можливості зав­жди компетентно орієнтуватися в сучасних релігійноцерковних проблемах.  Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню реальної бази для функціону­вання релігійних організацій, загальній демократиза­ції українського суспільства відбувається бурхливий процес відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної України динаміка зро­стання релігійних організацій наступна: На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православ­на церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автоке­фальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусуль­манська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України. Найвпливовішою складовою релігійного життя за­лишається православ'я. Загалом воно об'єднує близь­ко 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань. В незалежній Україні католицька церква здобула умови для динамічного розвитку, її духовним цент­ром є Львівська архідієцезія. З 1992 р. в Україні пра­цює перший Апостольський Нунцій (посол) архієпис­коп А. Франко. На сьогодні в державі діє понад 750 католицьких громад, що охоплюють всі області, 33 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, зокрема Український римсько-католицький університет, пра­цюють 12 періодичних видань та більше 400 служите­лів культу. Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму. Вони об'єднують 4712 ре­лігійних громад, в тому числі: євангельські християни-баптисти — 1871; християни віри євангельської (п'ятидесятники) — 1282; свідки Єгови — 514; адвен­тисти сьомого дня — 676; реформатські церкви — 100; лютерани — 45.

 

107. Кого із сучасних українських філософів ви можете назвати? Охарактеризуйте їх їдеї або філософську позицію.

Розвиток науки, філософії створює нові умови і для розвитку теології. Підсумовуючи, виділимо основні орієнтації сучасної релігійної філософії: 1) поворот від геоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини; 2) спроба скоригувати релігійну філософію і науку; 3) опора теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.; 4) визнання важливості збереження гуманістичної орієнтації культури; 5) увага до проблем суспільного розвитку; 6) екуменістичне зближення релігій як засіб пом'якшення трагічних суперечностей сучасності. Сучасна епоха породжує у теологів та релігійних філософів прагнення оновити традиційні ідеї, тому вони все активніше залучають до своїх філософських інтересів проблеми суспільства, людини, науки, культури, цивілізації і т.д. Сучасні українські філософи багато уваги приділяють проблемам культури. Так, в працях С.Б. Кримського, В.А. Малахова, Г.В. Гребенькова, С.В. Пролеєва, Н.В. Хамітова та ін. розглядаються як загальнотеоретичні аспекти аксіології, так і різноманітні аспекти проблеми цінностей в культурі взагалі і в українській, зокрема. Аксіологія як загальна теорія цінностей є основою і методом не тільки філософських побудов. Для українознавства ціннісна проблематика є предметоутворювальною у найбільш повному і точному розумінні питання про місце України і українства у світі, про ставлення світу до українців і українців до світу. Оскільки національна культура є аксіологічним за своєю сутністю і проявами феноменом буття, то й поняття "національна свідомість" та "національна самосвідомість" можуть бути повноцінно розкриті й адекватно вписані в систему гуманітарного знання лише на основі тлумачення цих феноменів як ціннісних за своєю сутністю і модальностями явищ. До одних із найвідоміших представників української філософської думки двадцятого століття належить Дмитро Іванович Донцов. Представник давнього козацького старшинського роду Донців (за власним твердженням), він став одним із володарів дум українців у ХХ столітті.
Творча спадщина Дмитра Донцова, мислителя контроверсійного і яскравого, досі залишається належно не вивченою нащадками.Леонід Шкляр, сучасний український філософ, який багато займався справами ідентичності, коли працював в Інституті Філософії АН, аналізуючи національні почуття українців з точки зору фрейдизму, говорив, що їм властивий “інфантильний еротизм”. Саме міць почуттів, яка описується терміном “еротизм”, і пояснюється сила патріотичних почуттів, які можуть доходити до фанатизму у людей цілком психічно здорових.Сучасна філософія вже не береться цілком визначати людське буття і життя, розуміючи, що це неможливо. Проте вона не відмовляється робити внесок (поряд із наукою, мистецтвом, ідеологією, релігією і т.д. У структурування і конституювання життя, буття й особливо мислення. Більш того, визнає свою головну роль у таких питаннях як критичне і позитивне осмислення, аксиологічна орієнтація і т. д. сучасні філософи повинні врахувати, що будь-яка соціальна дія реалізується в полі інших сил і дій, що в соціумі правлять не тільки розум, але і стихія і навіть зло. Реалізм філософського мислення сьогодні пов'язаний не тільки з наукою й інженерією, але і з досвідом мистецтва, досвідом життя окремих людей, досвідом соціальних рухів. Мабуть, у даний час реалізм філософського мислення - це інстинкт самозбереження людського роду, воля його до життя, до змін і самообмежень, до відмови від форм буття хоча і притягальних але згубних.

 

108. Назвіть та охарактеризуйте основні різновиди сучасних логік.

Сучасна ж логіка (так звана математична чи символічна) — другий, вищий ступінь розвитку формальної логіки, своєрідна «алгебра» логіки. Вона застосовує математичні методи та спеціальний апарат символів і досліджує мислення з допомогою числення. А це відкриває дорогу до пізнання нових закономірностей мислення, з якими доводиться стикатися при побудові складних логічних конструкцій, зокрема в математиці, кібернетиці, теорії релейно-контактних систем, при проектуванні, в роботі електронно-обчислювальних машин, різноманітних автоматів і керуючих пристроїв. Вона вивчає ті ж закони мислення, що і традиційна логіка, але йде далі в абстрагуванні. В математичній логіці використовують математичні методи і спеціальний апарат символів і досліджують мислення за допомогою формалізованих мов. В такий спосіб стає можливим відкривати і вивчати нові закони мислення, з якими маємо справу, розв’язуючи складні логічні задачі в математиці, кібернетиці, проектуванні і роботі комп’ютерної техніки.        В такому напрямі розвивається сучасна логіка.

       В структурі сучасної логіки найбільш сформованими її напрямами є *пропозиційна логіка, *кванторна логіка, *комбінаторна логіка, *модальна логіка,* багатозначна логіка, *деонтична логіка.      Пропозиційна логіка займається обчисленням висловлювань, або  системою змінних  та  поєднанням  висловлювань або речень. Ця логіка не стосується класів, як це прийнято в традиційній логіці.       Предметом обчислення кванторної логіки є предикати, тобто приписані суб’єкту властивості, наприклад, „життя є складним”. Логіка предикатів шляхом застосування символів обчислює такі речення з великим ступенем точності і дозволяє уникати логічної невизначеності. Логіка предикатів користується особливими інструментами, або функторами, які іменуються кванторами. Важливим досягненням сучасної логіки предикатів є те, що вона може описувати відношення.

       Комбінаторна (лат. combinare – поєднувати) логіка розглядає певні процеси, пов’язані із змінними. Її мета – спрощення основ математичної логіки і усунення парадоксів.Модальна  (лат. modus  - спосіб, міра) логіка досліджує висловлювання з такими операторами, як „необхідно”, „можливо”, „неможливо” та ін. Сучасні логіки поділяють модальності на такі види: логічні і фізичні, абсолютні і відносні та ін.     Багатозначна логіка  - напрям математичної логіки, який розглядає більш ніж два значення (істинне і хибне) одного висловлювання. У ній застосовуються також n-значні обчислення висловлювань.     Деонтична  (грец. deontos -  належне)  логіка досліджує логічні структури мови нормативної дії, це логіка норм і нормативних понять. Подібно до модальної логіки вона працює зі значеннями „обов’язково”, „дозволено”, „заборонено”.

 

109. У чому полягає відмінність християнської моралі від загальнолюдської? Охарактеризуйте особливості християнської моралі.

Христианська мораль знаходить своє вираження у своєрідних уявленнях і поняттях про моральність й аморальність, у сукупності визначених моральних норм (наприклад, заповідях), у специфічних релігійно-моральних почуттях (християнська любов совість і т.п.) і деяких вольових якостях віруючої людини (терпіння, покірність і ін.), а також у системах морального богослов'я і теологічної етики. Усе разом перераховані елементи складають християнську моральну свідомість.
Головною особливістю християнської (як і узагалі всякої релігійної) моралі є те, що її основні положення ставляться в обов'язковий зв'язок із догматами віроучення. Тому що “богооткровенные” догмати християнського віроучення рахуються незмінними, основні норми християнської моралі, у їхньому відверненому утриманні, також відрізняються відносною усталеністю, зберігають свою силу в кожному новому поколінні віруючих людей. У цьому полягає консервативність релігійної моралі, що і в соціально-історичних умовах, які змінилися, несе вантаж моральних забобонів, успадкованих від минулих часів. Іншою особливістю християнської моралі, що випливає з її зв'язку з догматами віроучення, є те, що в ній є такі моральні наставлення, які неможливо знайти в системах нерелегійної моралі. Так, наприклад, християнське навчання про страждання-благо, про всепрощення, про любов до ворогів, непротивленні злу та й інші положення, що знаходяться в протиріччі з насущними інтересами реального життя людей. Що стосується положень християнства, загальних з іншими системами моралі, то вони одержали в ньому значні зміни під впливом релігійно-фантастичних уявлень. У самому стиснутому виді християнську мораль можна визначити як систему моральних уявлень, понять, норм і почуттів тісно пов'язану з догматами християнського віроучення. Оскільки релігія є фантастичний відбиток у головах людей – зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому повсякденному житті, остільки й у християнській свідомості відбиваються реальні міжлюдинні відношення в зміненому релігійною фантазією виді. Христианська мораль містить у собі деяку сукупність норм (правил), покликаних регулювати взаємовідносини між людьми в сім'ї, в общині віруючих, у товаристві. Такі відомі старозавітні заповіти, євангельські “заповеди блаженства” і інші новозаветные моральні наставляння. У своїй сукупності вони складають те, що можна назвати офіційною, схваленим церквою кодексом християнської моралі. Загальнолюдська мораль — це не сукупність незмінних норм і принципів, що одвіку відкриті, «сповіщені» кожній людській істоті або спільноті людей, а система, що кристалізується в ході людської історії, збагачуючися дедалі новими й новими вимірами, новим людським смислом, охоплюючи чимраз нові культурні регіони, все глибше проникаючи у свідомість конкретних особистостей.  Насамперед, вона включає фундаментальні норми й правила, що регулюють вихідні ситуації людських взаємин і житгсустрою, наявні за будь-яких соціально-історичних умов. Починаючи вже з первісної епохи історії людства утвер­джуються певні норми відносин між батьками й дітьми (що можна вважати взагалі одним з вихідних пунктів моральності: перші палеолітичні поховання — похо­вання дітей), старшими й молодшими, здоровими й хворими тощо. Впродовж усієї історії в найрізноманіт­ніших людських колективах схвалюються, як правило, такі моральні якості, як співчуття, підтримка слабких, дружня приязнь, правдивість, ввічливість та ін.; відпо­відно здебільшого засуджуються брехливість, зрадницт­во, брутальність, жорстокість тощо. Узагальненими регулятивами людської поведінки є заповіді різних рели-ій, принципові відмінності між якими саме підкреслюють єдність у розумінні ряду визначальних моральних норм. Як християнство, так і іудаїзм, буддизм та інші релігії заповідують людям не вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не говорити неправди, не бажати власності іншого. Багато в чому подібні або перегукуються і більш високі, такі, що потребують особливої духовної роботи, заповіді любові, співчуття, самозречення, висунуті названими релігіями.

 

110. Окресліть основні аспекти взаємин між мистецтвом та мораллю, поясніть причини їх складних стосунків.Мистецтво в його ставленні до моралі має властивість кон­центрувати в своїх творах етичну інформацію, надавати їй ви­гляд особливої цінності, збагаченої глибиною почуттів і пере­живань. Мистецтво осмислює: — моральні імперативи, що панують у суспільстві в будь-який історичний період; —  морально-етичне кредо митця, що виявляється в осо­бистому ставленні до зображуваних соціоморальних колізій та їх учасників; —  художньо-естетичний бік тих сюжетних моральних ко­лізій, у яких беруть участь персонажі певного твору. Мистецтво нібито «подвоює» моральне буття людей, ство­рює його модель як продукт внутрішньої самосвідомості куль­тури. Ця художня модель виконує стосовно відображуваних соціоморальних суперечностей кілька функцій: —  репрезентативну (вводить актуальні моральні проб­леми до духовного життя людей); —  пізнавальну (намагається дати їх адекватне відобра­ження) ; —  оцінювальну (здійснює їх нормативно-ціннісне спів­відношення з позицій певних соціальних верств і груп); —  ціннісно-орієнтаційну (спонукає індивідів до актив­ного пошуку шляхів і засобів розв'язання моральних проб­лем). Там, де митець уважний до моральних явищ і процесів, зміст його творів орієнтується не тільки на нинішнє, а й на майбутнє. Такі твори показують ціннісну перспективу духов­ного розвитку особистості або суспільства. У мистецтві періодично відроджується суперечність між необхідністю художньо-естетичного освоєння нових соціомо­ральних реалій та нестачею відповідних творчих засобів. Тра­диційні прийоми та методи виявляються недостатніми. Ця суперечність завжди була внутрішнім джерелом становлення нових художніх стилів незалежно від їх особливостей. Кожен з цих стилів — бароко, сентименталізм, романтизм або мо­дернізм — поставав як новий метод художньо-естетичного освоєння нових соціоморальних колізій і проблем. І кожен раз це було пов'язане з живою творчістю конкретних митців, з появою яскравих та обдарованих індивідуальностей, які здатні успішно вирішувати завдання, що постають перед мис­тецтвом. Вся історія мистецтва, якщо уявити її як послідовний рух і зміну художніх стилів — це динаміка поступового набли­ження естетичної свідомості до пізнання буття людей. Але, хоч як близько мистецтво підходило б до пізнання цього бут­тя, реальне життя буде знов і знов виявлятися багатшим за всі творчі засоби мистецтва. І нові покоління художників, компо­зиторів, поетів знову напрркуватимуть свої сили і здібності для відтворення життя. До того ж, образи мистецтва і його сенс виходять за межі морального змісту. Особливості мови істинного мистецтва, особливо мистец­тва складних епох, що багаті на філософські ідеї та наукові відкриття, не узгоджуються із тією категоричною та декларативною формою, в якій етичні теорії формулюють моральні норми та вимоги. Більш того, художня індивідуальність стилю виражає суб'єктивне світосприймання — авторське. Воно обов'язково накладає свою печатку на образний світ мистец­тва, незважаючи на «об'єктивізм» морального змісту творів. На відміну від мистецтва, мораль прагне до об'єктивації та узагальнень, викладає загальні вимоги до громадської поведін­ки. Етика конструює смислові структури, які прагнуть до уні­версальності. кщо мораль користується раціонально-нормативною мо­вою, то мова мистецтва має образну природу. Такий складний за художньою мовою вид мистецтва, як, наприклад, музика, дає змогу слухачам пережити відчуття своєї причетності до абсолютів. Ці вищі начала дані людським почуттям, але не ви­ражені словами. Музика говорить про буття та смерть, вона моделює процес виникнення та зникнення, динаміку вічного становлення життя. Музика свідчить про те, що морально до­вершене та естетично прекрасне близькі одне до одного. Му­зика викликає у свідомості образи любові, драматичних сто­сунків або гармонії. Вона ніби не залежить від моралі. На відміну від моралі, мистецтво потребує фантазії, образ­ного мислення в процесі сприймання художніх творів. Норми ж і цінності моралі доступні для розуміння кожної людини. Тому слід ураховувати, що розуміння мистецтва залежить не лише від художнього рівня творів, а й від підготовленості пуб­ліки до їх сприймання. Отже, сприймаючий мистецтво слу­хач, глядач або читач здійснює певну художньо-творчу діяль­ність. Розуміння ж моралі передбачає суто моральну діяльність. Різниця у психологічних особливостях та характерах, рів­нях вихованості та освіченості індивідів у суспільстві не пере­шкоджає розумінню моральних норм громадською свідоміс­тю. А мистецтво, навпаки, вимагає певного рівня естетичної культури для сприймання творів. Спільне та особливе в механізмах виховних впливів моралі та мистецтва на особистість стає очевидним при зіставленні загальновизнаних критеріїв високого рівня культури людини у сфері моралі та у сфері мистецтва.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

111. Поясніть основні аспекти у співвідношеннях світової філософії та національних філософій.

Кожна національна філософія - унікальна, але не тому, що вона має якісь неповторні якості або їх неповторний комплекс, а просто тому, що вона твір унікальної нації, краю, доби. Але національна специфіка характеру філософії все ж таки існує, кожного разу виявляючись по-різному, залежно від тієї національної культури, з якою вона співставляється. Будь-яка національна філософія також має свої підстави, тобто єдність обставин і умов, за яких вона спроможна існувати. Основною умовною та безумовною підставою філософії є існування здібних до неї людей, котрі, як підкреслював ще Аристотель, спроможні й навчати філософії. Якщо у суспільстві нагромаджений масив: знання-досвід-мудрість, але нація не має людей, спроможних проаналізувати цей масив, відповідним чином його інтерпретувати й представити у вигляді символіко-понятійних схем життєдіяльності людей у системі національної культури, тофілософії у даного народу немає. Тобто філософія як теоретико-практичне вчення про мудре світоіснування особи й нації, має підставу, насамперед, у філософах – людях, які помічають типові структури мудрого (творчого, успішного, щасливого, продуктивного і т.д.) життя або ж прагнуть це робити. Зокрема, виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінантою етико-морального її спрямування. Український народ витворює філософію, у центрі якої є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя. У другій половині XX ст. людство перейшло на новий етап свого історичного розвитку, який характеризувався подальшим зростанням виробництва, нарощуванням темпу його руху, ускладненням суспільного життя і загостренням соціальних протиріч, зміною становища людини в світі, її участі і ролі в історичному процесі. Разом із змінами в соціально-економічному і духовно-культурному житті людства відбулися значні зміни в змісті і характері філософствування, діапазон якого значно розширився порівнянно з минулим: волюнтаристи та індетерміністи, раціоналісти та ірраціоналісти, об'єктивісти і суб'єктивісти, сцієнтисти і антисцієнтисти тощо, — всі вони разом стають своєрідним дзеркалом того, чим стурбоване людство і які думки панують в головах людей. Одні філософи у пошуках відповідей на питання, які поставило життя, звернулись до філософської спадщини, філософської класики минулого, намагаючись "прочитати" її у відповідності до вимог історичного моменту, тому відбулось повернення до І.Канта і виникли неокантіанські школи — Марбургська і Фрайбургсь-ка, найбільш відомі їх представники Герман Коген (1842-1918), Пауль На-торп (1854-1924), Ернст Кассірір (1874-1945), Генріх Ріккерт (1863-1936) та інші. До Гегеля повернулись у формі неогегельянства: Герберт Бредлі (1846-1924), Бенедетто Кроче (1866-1952), Артур Ліберт (1878- 1946), Ріхард Кронер (1884-1974), Жан Валь (1902-1969), Жан Іпполіт (1907-1968). Дехто, скоректувавши деякі положення К.Маркса, особливо про класи і класову боротьбу, революцію і державу диктатури пролетаріату, намагався з'єднати марксизм з своїми міркуваннями про людину, її поневолення і самовивільнення, страждання і щастя. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її. Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис: 1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.; 2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду; 3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”; 4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них; 5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій; 6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

 

112. Охарактеризуйте основні правила доведення тези, наведіть приклади.

Поділ доведення на види є певною умовністю – вони можуть переходити один в інший. Разом з цим виділяють такі види доказів: прямий доказ – істинність тези доводиться безпосередньо з істинності аргументів. Простий приклад: “Холодильник є робочим, тому, що при ввімкненні у мережу у його камері температура повітря знижується згідно встановлених виробником параметрам”; “Анатолій Карпов – видатний шахіст світу тому, що він виграв понад 150 турнірів та матчів”. непрямий доказ - істинність тези виводиться з деяких інших суджень. Він відрізняється тим, що доводи в ньому обґрунтовують істинність тези опосередковано через обґрунтування хибності іншої, протилежної тези. Непряме доведення має два різновиди: апогогічне доведення (від протилежного) і доведення методом поділу. Апогогічне полягає в тому, що спочатку приймається доведення тези, яка протирічить вихідній. Далі ця теза доводиться до абсурду, або до протиріччя з певними істинами – потім з хибності такої тези випливає істинність вихідної. Непряме доведення методом поділу полягає в тому, що з кількох можливих тез методом виключення доводиться одна. Наприклад, юристові відомо, що даний кримінальний злочин здійснили або ім’ярек Іванов, або Петров, або, скажімо, Бендер-Задунайський (і ніхто інший). Тому задача правознавця полягає в тому, щоб поступово відсікати хибні тези для встановлення однієї особи, винної у даному злочинові. Теза - центральний пункт доказу і вимоги пред’являються насамперед до неї. 1.  Теза може бути доведена лише тоді, коли вона істинна. В доведенні істинність тези не народжується, а лише встановлюється, виявляється. Іншими словами, невірно буде брати хибну тезу, хибність якої відома і намагатися її довести (це називається софістика). 2.  Теза має бути чітко визначена - суб’єкти, предикати, модальність, квантори тези як судження мають бути чіткими і недвозначними. 3.  Теза має залишатися однією протягом всього доведення .4.Теза повинна з логічною необхідністю (за законами логіки) узгоджуватися з аргументами як висновок з посилок. Теза – судження, істинність якого має бути доведена. В якості тез можуть виступати найрізноманітніші судження, якщо вони не очевидні і потребують доведення. В науках це різноманітні положення (теореми – в геометрії, факти і обставини –в юридичній практиці), у повсякденній практиці – певні переконання, чужі і власні думки. Різновидом тези є гіпотеза (від грецького hypothesis – обґрунтування, припущення, здогад) – не істинне або хибне судження, а більш-менш імовірне припущення, яке може стати предметом доказу, а з часом отримати статус наукового положення чи теорії (за умов успішності доказу).

 

113. Поясніть відмінності кінематографа від інших видів мистецтва. Що таке синтетичні мистецтва?

Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності і багатстві. Нема головних і другорядних видів мистецтва, кожний з них має свої особливості та переваги. Зупинимось на короткій характеристиці деяких з них. Література. Назва походить від латинського слова "буква". Література - це вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому слові. Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова дійсність досліджується комплексно, у всій багатогранності - не тільки чуттєво, але й через умовивід. Слово - ось матеріал літературного образу. Образність в самій основі мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою мислення. Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно - розповідь), лірика (дослівно - те, що виконується під ліру), драма (дослівно - дія). Відрізняється один різновид від іншого способом формування художнього образу Танець (від німецького слова "рух"). Це вид мистецтва, матеріалом якого є поетично осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла. Танець і може бути пов'язаний безпосередньо з музикою, тоді він називається "хореографія". В основі танцю, як окремого виду мистецтва, лежать первісні ритуали, ритмізовані рухи, які мали, очевидно, магічний вплив на оточуючих. Танець існував одночасно і як виконавське, як творче мистецтво, тобто автор одночасно виступав і виконавцем. Особливого статусу танець набув у Стародавній Індії, де і сьогодні залишається важливим компонентом культури. У Стародавній Греції танець виступав частиною культу Музика. Назва походить від грецького виразу, що перекладається як "мистецтво муз". Музика - це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких - узагальнені інтонації людської мови. Музика виникає ще на зорі існування людства. Спочатку вона виконувала ритуальну функцію, повторюючи ритм трудових рухів, полегшувала виконання роботи та сприяла цьому. Музика створює особливі звуки, які не існують в природі і які не існують поза музикою. Але в основі своїй музичний звук має подібність до інтонацій людини, ці інтонації завжди емоційно насичені, сплетені з людських почуттів. Музика говорить з людиною "безпосередньою мовою душі", хвилює людину, викликає багато емоцій. Увага. Музика - це не відображення предметного світу, а відображення людських почуттів та думок. Засобами виразності у музиці виступають мелодія, поліфонія, ритм, композиція. Театр - це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних видів мистецтва, тобто об'єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру - драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації. Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний, ляльковий. Кіномистецтво - це вид художньої творчості, що увійшов в систему синтетичних видів мистецтва у XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною. Загальноприйнято, що у сферу мистецтва входять: 1. документалістика; 2. науково-популярне кіно;  3. рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості; 4. експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види. Архітектура. Образотворче мистецтво Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об'єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках.  Архітектура (лат. architectura, від грец. architektekthon - будівничий) - мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей і естетичних переконань суспільства. Мета цього виду мистецтва - формування дійсності за законами краси при спорудженні будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура створює утилітарно-художній світ, відмежований від природи, такий, що протистоїть стихіям і дозволяє людям використовувати цей "олюднений простір" у відповідності з їх потребами і можливостями. Живопис, або малярство. Немає сюжетів і тем, які б були недоступні живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, яке використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва на підставі технічних характеристик, воно може бути досить смішним - це нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Живопис - це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника. Скульптура. Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає "висікаю", "вирізаю". Скульптура - це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів. У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це пов'язано, перш за все, з можливостями, якостями того матеріалу, з якого робиться скульптурний твір. Види скульптури розрізняють за її призначенням. Скульптура поділяється на монументальну (включаючи монументально-пам'ятникову та монументально-декоративну), станкову (камерну) і так звану скульптуру малих форм.

 

114. Охарактеризуйте ставлення сучасного християнства до соціальних проблем людства.

Сучасне християнство, на думку Швейцера, безсило в боротьбі зі злом, зокрема з діяльністю державних структур, що принижують людське достоїнство і зазіхають на саме людське життя. Християнство намагається пристосуватися до духу часу, зміцнює свої організаційні структури, але з досягненням зовнішньої могутності утрачає свою духовну силу. Нагадаємо, Швейцер був глибоко віруючою людиною, і йому, імовірно, нелегко було відкрити для себе і повідомити світу цю гірку істину. Сучасне християнство бере початок від віри Лютера і Кальвіна, тобто близько 500 років тому. Однак у християнстві біблійне вчення про зіслання Святого Духа чітко не визначене. Проблема полягає в тому, що ще від зародження сучасного християнства більшість християн вірили в Ісуса, не надаючи значення Його Хрещенню і смерті на Хресті. Навіть гірше: люди почали акцентувати увагу на помилкових доктринах християнства і приділяти більше уваги плотським відчуттям. Усі християни повинні вірити в чудове Євангеліє, яке каже, що Ісус прийняв Хрещення від Івана, щоб узяти на Себе всі гріхи світу, і був розп’ятий, щоб внести оплату за ці гріхи. Ця віра дозволить вам перебувати у Святому Дусі. Причиною того, що сучасне християнство зазнало таких змін, став той факт, що люди ігнорують істину Хрещення Ісуса від Івана і Його Кров на Хресті. Ісус вчить нас, що ми повинні знати істину. Віра у Хрещення Ісуса від Івана і Його Кров на Хресті – це віра в Євангеліє Води та Духа. Якщо ви хочете отримати Святого Духа, то вірте в те, що коли Іван охрестив Ісуса, усі ваші гріхи перейшли на Нього і що Його Кров була платою за всі гріхи. Тільки тоді ви одержите Святого Духа. Науковці налічують кілька десятків проблем, які за своєю всеосяжністю можна вважати глобальними. Найважливішими з них є: проблема збереження миру на Землі, забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарства світу, екологічна та проблема забезпечення життєдіяльності та якості життя людини. Проблема збереження миру на Землі - найважливіша, оскільки під час виникнення глобального військового конфлікту в світі, нашпигованному ядерною зброєю та ядерними технологіями (АЕС тощо), всі інші проблеми втрачають сенс. Неможливість обмеженого впливу ядерного інциденту на довкілля яскраво продемонструвала катастрофа на Чорнобильській АЕС (1986 рік).Жорстока реальність полягає в тому, що ніколи ще в історії людства не накопичувалася така кількість смертоносної зброї, її досить, щоб кілька разів знищити все живе на Землі, або й саму планету. На жаль, на планеті все ще зберігаються точки потенційних міжнародних або міжнаціональних конфліктів. Тільки від закінчення Другої світової війни до початку 90-х років відбулося понад ЗО міжнародних та близько 90 внутрішньодержавних конфліктів, в яких загинули десятки мільйонів людей. І якщо в міжнародних конфліктах співвідношення загиблих цивільних та військових приблизно рівне, то в громадянських та національно-визвольних війнах цивільного населення гине втричі більше, ніж військових.

 

115. Окресліть вихідні філософські ідеї в культурі Київської Русі. 

Вже саме географічне положення Київської Русі зумовлювало  її істотну  роль як важливої контактної ланки  між Сходом  і  Західною Європою, Візантією  і Скандинавією. З огляду на контакти з античною філософією   особливе значення мало розширення культурних  зв'язків передусім з Візантією та стародавньою  Болгарією, які активізуються після введення на Русі християнства. Безпосереднім  джерелом ознайомлення з античною   філософською думкою  для діячів  Київської Русі виступає візантійська  культура. Адже  саме  Візантії  належить головна заслуга збереження  античної спадщини  в  епоху  середньовіччя. Ставлення  діячів візантійсько культури до античної філософії було неоднаковим. Серед них були  і ті,  хто  більш менш широко її використовував, і  ті,  хто   рішуче засуджував  звернення до її надбань. Але так чи інакше  античність для   Візантії   була  тією  культурною   спадщиною,  до  якої  вона повсякчасно   зверталася при розв'язанні філософських  проблем,  щовисувала  перед  нею нова епоха. Через взаємодію  з  візантійською культурою Київська  Русь  дістала  можливість  прилучитись до античної спадщини. Досить велика популярність давньогрецьких мислителів, на  яку вказують   пам'ятки   книжності   Київської   Русі, свідчить   про переважання в давньоруській культурі більш прогресивної тенденції, яка  в  певних межах  спиралася на  свідоме осмислення ідей античних мислителів. Звичайно, ці ідеї не механічно переносилися  на  грант вітчизняної культури, вони істотно  трансформувалися  відповідно до загального  спрямування середньовічного способу світосприйняття, що утверджується  в той час на Київській Русі. І все  ж  відображення цих ідей  досить  відчутне в давньоруській філософській думці. Воно спостерігається  вже  у розумінні власне філософії,  поширеному  в культурі Київської Русі.  Одним з  найбільш популярних на Русі  було визначення   філософії,   дане  видатним   просвітителем   слов'ян Константином-Кирилом   Філософом  і вміщене   в   «Пространному  житії Кирила».  Філософія  тут  тлумачилась   як  «пізнання  божиїх   та людських речей, вчення про те, як може людина наблизитися до бога,
як  ділами людині бути близькою за образом і подібністю  до  того, хто  створив  її».  Безумовно, безпосереднім джерелом  для  такого розуміння було популярнее в середньовічній  культурі  визначення філософії,  дане  Іоанном  Дамаскіним  у  його  «Діалектиці».  Але зрештою  при  визначенні  філософії  Кирил  філософ спирається  наантичну традицію.

 

 

 

 

 

 

116. Поясніть як відбувається спростування аргументів і демонстрації, наведіть приклади.

Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані різними способами. а) Шляхом доведення хибності аргументів.Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обгрунтована. Наприклад, доводиться теза про те, що «Потерпіла Л. була психічно хвора» таким чином: «Усі самовбивці—психічно хворі. Л. заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою». Це доведення можна спростувати встановленням того, що більший засновок у ньому («Усі самовбивці — психічно хворі») є хибним. б) Встановленням того, що аргументи, за допомогою котрих обгрунтовується висунута теза, є для тези недостатньою.  Якщо буде доведено, що наведені аргументи для висунутої тези недостатні, то теза вважається необгрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обгрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних доказів. в) Аргументи можуть бути спростовані встановленням того, що вони самі є ще не доведеними.  Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істинності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необгрунтованою. У судовій практиці доказ вважається спростованим, якщо встановлено, що висновки у справі грунтуються не на достовірно відомих фактах, а на передбаченнях, тобто таких судженнях, істинність котрих не доведена. г) Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є неякісним.  У судовій практиці такий спосіб спростування спрямований на те, щоб довести неякісність показань того чи іншого свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновку експерта. Якщо установлено, що показання свідка чи іншої особи є неякісне, таке, котрому не можна вірити, то це означає, що показання свідка і факти, повідомлені ним, не можуть бути взяті за основу висновку у справі. спростування демонстрації — спрямований на виявлення того, що теза супротивної сторони логічно не випливає з аргументів. В практиці публічних виступів бувають випадки, коли пропонент для обґрунтування своєї тези наводить такі факти і думки авторитетів, які не мають з нею ні прямого, ні посереднього зв'язку. Щоб «переконливо» це подати, звичайно вдаються до фраз подібно: «Таким чином, звідси виходить...», або «Всім зрозуміло, що звідси можна зробити лише один висновок ...» і т.п. Критика таких міркувань якраз і виражається в тому, що опонент аналізує хід міркування і показує відсутність у ньому дійсного логічного зв'язку. Суть цього способу спростування полягає в доведенні неспроможності демонстрації.Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з порушенням правил умовиводу, у формі котрого здійснювався доказ, то таке доведення вважається спростованим. Згідно з цим правилом, один із засновників має бути заперечним, а у нас обидва засновки стверджувані, тому істинного висновку із них зробити не можна.

 

117. Охарактеризуйте предмет  і завдання естетики.

Слово "естетика" також має давньогрецьке походження і перекладається воно перш за все і переважно як чуттєве, почуттєве. Із давніх часів люди помітили те, що їх почуття постають досить важливим чинником поведінки, а інколи влада почуттів виявляється сильнішою за доведення розуму та здоровий глузд. І взагалі почуття не живуть самі по собі, десь відсторонено від процесів життя, а вплетені в них, тому суттєво позначаються на всьому, що відбувається із людиною. Так само люди давно помітили, що почуття діють і проявляються амбівалентно (подвійно): вони або є позитивними (викликають задоволення, приносять задоволення), або негативними (приносять страждання). Людські почуття можуть мати досить різні джерела виникнення: це можуть бути взаємини між людьми, хід розгортання певних людських доцільних дій, стан людського здоров'я та самопочуття людини. Проте одна риса людської чуттєвості здавна постала для людини водночас як очевидно помітна, так і загадкова: йдеться про людську реакцію на те явище, що традиційно називають красою. Чому? – Перш за все тому, що всі інші названі джерела почуттів не пов'язані такою мірою із найсуттєвішими особливостями суто людського відношення до дійсності. Останнє передбачає те, що ми сприймаємо дійсність через "екран свідомості", тобто через ті інтелектуальні утворення, що формуються в нашій свідомості (знання, образи, уявлення). Чим багатшими та гнучкішими будуть такі утворення, тим яскравішою та багатоманітною буде відкрита нам дійсність. Відчуття краси, реакція на красу зумовлені загальними особливостями людського відношення до дійсності, опосередкованого свідомістю, тобто тими образами та уявленнями, що ми їх маємо в своїй свідомості. Тому в естетиці таке важливе місце відведене саме поняттю "образу", оскільки там, де є прямі реакції на дію зовнішніх чинників, тим більше – чинників суто вітального (прямого життєвого) значення, там вести розмову про естетичне можна хиба що через проведення певних аналогій із людиною та її сприйняттям дійсності. Отже, при тому, що ми здатні мати почуття із різних джерел, лише в такому нашому відношенні до дійсності, в якому на перший план виходять переживання краси, гармонії, виразності в їх образному втіленні, ми їх маємо в специфічно людський спосіб, маємо їх, так би мовити, всім контекстом свого душевного стану. Саме таке відношення до дійсності, яке викликається перш за все та переважно нашим суто людським зачаруванням красою, постає предметом естетики (або є естетичним відношенням). При загальному огляді естетичного відношення особливо кидається у вічі те, що воно яскраво та незаперечно проявляє себе як таке, що належить до соціально-гуманітарної сфери: воно очевидно постає в окресленнях людських зацікавлень, внутрішнього вибору, особистісних інтерпретаціях та ін. В останніх пунктах ми може зазначити, що ніхто не може примусити людину милуватися тим, що для неї постає як відразне, неприємне, таке, що відштовхує. "Про смаки не сперечаються" – стверджує відоме прислів'я, і це є цілком очевидним. Те, що для нас постає у виявленнях краси, не лише нас приваблює, підносить життєвий настрій, а й виконує роль стимулу для життя, певним життєвим орієнтиром та засадою для вибору типу поведінки. Психологія стверджує, що найперші реакції людини на дійсність, ті образи дійсності, що западають їй в душу вже в ранньому віці, значною мірою носять характер естетичних реакцій, а потім саме ці реакції визначають, що та як буде сприймати людина, накопичуючи життєвий досвід. Із такого стану речей стає зрозумілою важлива роль культурного оточення та культурних традицій, всередині яких формується людина. Тобто, естетичні уявлення людини, її естетичні смаки, ідеали, реакції так само як і етичні норми, прищеплюються людині та формуються в її свідомості під впливом виховання, традицій, освіти. Але так само, як і в сфері етики, вирішальна роль тут належить власній "роботі душі", власним зусиллям особистості, бо в естетичному відношенні людина також перебуває в сфері внутрішнього вибору та внутрішньої свободи, тобто тут вона реалізує свої інтимні, органічні потреби.

 

118.  Що ви знаєте про християнські чернечі ордени? Наведіть конкретні дані про ті з них, які вам відомі.

Чернечі ордени – товариства людей, що добровільно прирікали себе на безшлюбність і зречення всіх благ світу. Католицька церква має велику кількість чернечих орденів. Дослідник Леонард Хольц супроводжує свою „Історію християнського чернецтва” переліком, в якому таких орденів понад сім десятків. Спільним для них є, мабуть, пошук Бога у собі і в інших людях. Чернечі ордена більше нагадували розбійницькі кубла, тому що будь-який, навіть найзакореніліший злочинець міг уникнути відповідальності за вчинене шляхом вступу в той чи інший чернечий орден. У Х-ХІ ст. активну роль у процесах підтримки вразливих верств населення відігравали чернечі ордени, які являли собою своєрідний суспільний благодійницький інститут, де на практиці реалізовувались ідеї милосердя і допомоги ближньому. Так, Іоніти, Лазаристи надавали допомогу хворим, а Бегарди і Алексиани брали на себе нелегкі обов’язки допомоги тим, хто перебуває на порозі смерті, здійснювали їх поховання, Треніторії турбувались про викуп полонених.  Важливим явищем стало виникнення чернечих орденів, що ідеалізували бідність. Проте епідемії, війни та інші біди змінили ставлення до неї, бо держави потребували робочої сили, активних людей для економічного будівництва. Поступово сформувались два погляди на убогість. З одного боку, бідняки сприймались як деградовані, неповноцінні, навіть небезпечні істоти ; що провокувало до них репресивні заходи та дискримінаційні програми. З іншого боку, до обездолених проявлялось співчуття. О́рден кавале́рів свято́го Іоа́нна (лат. Ordo Equitum Sancti Johannis) — лицарський орден Римо-Католицької церкви заснований у XII столітті. Сучасна латинська назва — «Лицарський Орден госпітальєрів святого Іоанна Хрестителя з Єрусалиму» (лат. Ordo Militiae Sancti Johannis Baptistae Hospitalis Hierosolimitani). Лицарів ордену часто називають іоаннітами або госпітальєрами. Орден мав власну державу на острові Мальта, через що його зазвичай називають «Мальтійським Орденом». Офіційна назва — «Суверенний лицарський Орден госпітальєрів св. Іоанна з Єрусалиму, Родосу і Мальти» (іт. Sovrano Militare Ordine Ospedaliero di San Giovanni di Gerusalemme di Rodi e di Malta). Насправді Орден Госпітальєрів відомий під цілою низкою назв, які мінялися з часом. Назва «Суверенний Орден Святого Джона Єрусалимського, Родосський і Мальтійський» (англ. Sovereign Military Hospitaller Order of Saint John of Jerusalem, of Rhodes and Malta) була затвреджена в 1936 році. Слово «госпітальний» (англ. Hospitaller) було прийняте в XIX столітті й додане до раніше існуючого найменування. Слово «суверенний» (англ. Sovereign) було додане після втрати Мальти в 1800, щоб відобразити автономний екстратериторіальний принцип; слова «військовий» (англ. Military) і «мальтійський» (англ. of Malta) не відповідають сучасному стану справ, але відображають історичні і рицарські традиції тогодення. На Заході згодом з'явилися розрізнення між монастирями за їхніми цілями, устроєм життя, уставами - так склалися чернечі ордени. Древні монастирі, що жили за уставом св. Венедикта (по-латині - Бенедикта), і ті обителі, які приймали цей устав, склали орден бенедиктинців. У середньовіччя з'явилися ордена домініканців, францисканців, предикаторів, єзуїтів.

 

119. Окресліть значення Києво-Могилянської академії в розвитку духовної культури України. Коли і як вона була створена? Коли припинила своє існування?

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом - Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за життя П. Могили стали називати Могилянською. У 1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу. У 1634 р. завдяки зусиллям П.Могили був відкритий колегіум у Вінниці, а 1636 р. - у Кременці.  П.Могила являв собою яскравий приклад вдалого поєднання розуму та дійовості: він був не лише мислителем, а й громадським та церковним діячем,обстоював Ідею розвитку науки і освіти під егідою церкви, закликав поширювати освіту в народному середовищі, наполягав на пріоритетності духовної влади над державною, окреслив образ бажаного володаря — "філософа на троні", гуманного стосовно власних підданих, твердого щодо ворогів, освіченого і мудрого, вірного Богові та підзвітного йому. Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов (1732-1734 Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я.  У трактуванні професорів Києво-Мопіпянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже - й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобом пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу. За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної університетської філософії, проте не копіювали їх повністю, а включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Арістотеля, посилались на новітню науку. Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов'я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні. З другої половини 17ст. після заснування університетів у Харкові й Москві, Києво - Могилянська академія природно почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи, хоча продовжувала гідно підтримувати свої досягнення й традиції. Прихильники Академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на Університет, тобто відкрити додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний. Але, незважаючи на всі прохання й докази необхідності цього акту добитися згоди й матеріальної підтримки від Катерини ІІ та вінценосних наступників не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення її бодай будь - яких ознак автономії й історичної пам'яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань як гетьманство, Запорізька Січ, козацький адміністративний устрій, російський царизм знищив й Києво-Могилянську академію - осередок української освіти, культури й ментальності. За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14. 08. 1817р. Академію було закрито.