філософія 2ч. 43-73

43. Поясніть коротко, в чому проявилось філософське новаторство Г. Сковороди.

Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу. Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода. Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину. Для нього людина — це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізично увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі, — це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху. Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування — земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя. Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок. Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь — це пізнання себе як само-сущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям. Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного. Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень. Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

 

44. Чим відрізняється судження як форма мислення від поняття? Назвіть основні різновиди суджень та наведіть відповідні приклади.

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами. Судження можна розглядати і як форму мислення, яка відображає відношення між обсягами понять — сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то в якій формі сумісності перебувають — у відношенні тотожності, пе-рехресності чи підпорядкування. Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибними. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (іс-тиннісне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження.  Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає — властивості чи відношення між предметами. Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутивними. Наприклад: «Ссавці — хребетні»; «"Три" — просте число». Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев'яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва». Просте атрибутивне судження містить суб'єкт, предикат і зв'язку. Суб'єкт судження — поняття про предмет думки. Предикат судження — поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується. Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження — Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо. Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження — Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження — поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження. Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка — логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р. Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, У)\ Я (х, у, г) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і Ь, які є логічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постійною. Отже, властивості й відношення, які відображаться в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний — R (а, Ь), тримісний — R (а, Ъ, с)). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» — хибним. Деякі твердження не належать ні до істинних, ні до хибних, а тому їх не можна вважати судженнями. Поняття — форма мислення, яка відображає предмети в їх загальних та істотних ознаках.

Ознаками вважають усе те, чим предмети відрізняються один від одного або подібні між собою. Істотними називають таку сукупність ознак предмета, кожна з яких необхідна, а всі разом достатні, щоб відрізнити даний предмет (чи множину предметів) від будь-якого іншого. Так, знання того, що квадрат має ознаки ромба і прямокутника, дає можливість відрізнити його (квадрат) від будь-яких інших геометричних фігур.

 

45. Охарактеризуйте сутність та функції мистецтва, назвіть його основні види.

Поділ мистецтва на види обумовлений кількома чинниками: 1) естетичним багатством і розмаїттям дійсності; 2) духовним багатством естетичних потреб і здібностей людини; 3) багатством і різноманіттям культурних традицій, художніх засобів і технічних можливостей мистецтва.Оскільки множинність видів мистецтва дозволяє естетично більш-менш повно освоювати світ у всій його складності і багатстві, то не існує головних і другорядних мистецтв. Кожний вид має свої сильні та слабкі сторони порівняно з іншими мистецтвами, але всі вони перебувають у відношеннях взаємного доповнення (що особливо яскраво проявляється у певних видах синтетичного мистецтва, наприклад, в телевізійному мистецтві або у певних сучасних інсталяціях). Торкнемося коротко характеристик основних видів мистецтва. ". Музика - це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких - узагальнені інтонації людської мови. Музика виникає ще на зорі існування людства. Спочатку вона виконувала ритуальну функцію, повторюючи ритм трудових рухів, полегшувала виконання роботи та сприяла цьому. Музика створює особливі звуки, які не існують в природі і які не існують поза музикою. Але в основі своїй музичний звук має подібність до інтонацій людини, ці інтонації завжди емоційно насичені, сплетені з людських почуттів. Музика говорить з людиною "безпосередньою мовою душі", хвилює людину, викликає багато емоцій. Увага. Музика - це не відображення предметного світу, а відображення людських почуттів та думок. Засобами виразності у музиці виступають мелодія, поліфонія, ритм, композиція. Театр - це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних видів мистецтва, тобто об'єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру - драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації. Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний, ляльковий. Кіномистецтво - це вид художньої творчості, що увійшов в систему синтетичних видів мистецтва у XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною. Загальноприйнято, що у сферу мистецтва входять: 1. документалістика; 2. науково-популярне кіно;  3. рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості; 4. експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види. Архітектура. Образотворче мистецтво Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об'єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках.  Архітектура (лат. architectura, від грец. architektekthon - будівничий) - мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей і естетичних переконань суспільства. Мета цього виду мистецтва - формування дійсності за законами краси при спорудженні будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура створює утилітарно-художній світ, відмежований від природи, такий, що протистоїть стихіям і дозволяє людям використовувати цей "олюднений простір" у відповідності з їх потребами і можливостями. Живопис, або малярство. Немає сюжетів і тем, які б були недоступні живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, яке використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва на підставі технічних характеристик, воно може бути досить смішним - це нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Живопис - це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника. Скульптура. Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає "висікаю", "вирізаю". Скульптура - це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів. У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це пов'язано, перш за все, з можливостями, якостями того матеріалу, з якого робиться скульптурний твір. Види скульптури розрізняють за її призначенням. Скульптура поділяється на монументальну (включаючи монументально-пам'ятникову та монументально-декоративну), станкову (камерну) і так звану скульптуру малих форм. Функції мистецтва:1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Виявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно - естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства.2. Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта).3. Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу). 4. Функція передбачення ("кассандрівське начало").у даному випадку мова йде про використання інтуїції. 5. Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування) 6. Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майже гіпнотичне впливає на людську психіку. 7. Виховна ("формування цілісної особистості). 8. Естетична ("формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси. 9. Гедоністична ("функція насолоди). Ця функція пов'язана з тим, що існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість, духовне натхнення.

 

 

 

 

46. Що таке екуменізм в сучасному християнстві? Як ви до нього ставитесь? Якими є конкретні прояви екуменістичних діянь в сучасному суспільстві?

Екуменізм є однією з характерних рис християнства ХХ ст., оскільки вплинув на розвиток християнської теології, християнських інституцій, а головне – на формування якісно нового типу міжконфесійних, міжцерковних відносин – екуменічних відносин.Актуальність даної теми для України зумовлена швидким розвитком релігійної мережі за роки незалежності, яка супроводжується становленням міжконфесійних та міжцерковних відносин. Генезис екуменічного руху та відносин між християнськими церквами та деномінаціями у світі є моделлю розвитку міжконфесійних відносин в Україні: від поступового спадання гострих міжцерковних конфліктів та конкурентного співіснування до формування толерантних відносин, співпраці та діалогу. екуменізм – це: 1) рух за зближення та єдність християн; 2) рух християн, який виступає за їх зближення та єдність; 3) рух за християнське зближення та єдність [християн].Екуменізм необхідно розглядати не лише як рух за зближення та єдність християн, але й як напрям богослов’я (“екуменічне богослов’я”), котрий розглядає проблему християнської єдності. Зародження екуменізму пов’язане із позаконфесійним та міжцерковним співробітництвом християн у рамках місіонерства, що з’явилося на початку ХІХ ст. Активна місіонерська діяльність ХІХ ст. дала поштовх до усвідомлення неприродного розділення християнства та до переборювання міжконфесійної ворожнечі. Важливим витоком екуменічного руху є Оксфордський рух у англіканській церкві, в якому розглядалося питання об’єднання із католицькою та православною церквами. У ХІХ ст. з’являються міжконфесійні місіонерські та біблійні товариства, та низка міжнародних християнських товариств, котрі не були пов’язані із тією або іншою церквою чи деномінацією. З середини XIX ст. у протестантському середовищі з’являється тенденція інтеграції у межах віросповідання. Оцінки подібних організацій серед дослідників суттєво відрізняються. Одні вважають, що вони посилювали конфесіоналізм і, відповідно, не сприяли ідеї єдності всіх християн. Інші дослідники вважають, що утворення внутрішньо конфесійних об’єднань на наднаціональному рівні є одним із проявів тенденції до об’єднання християнських церков ХІХ-ХХ ст. Причини інтеграції та консолідації християн на межі ХІХ-ХХ ст. автор дослідження виводить із закономірностей розвитку релігії та тогочасних суспільних процесів.В Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. спостерігалися протилежні до екуменізму процеси: дезінтеграція у православному середовищі та конфлікти між католиками та православними. Перед церквами та деномінаціями того часу не стояло питання про співпрацю, а йшлося про розвиток структури, кількісне збільшення пастви та утвердження у суспільстві. Фактично церкви були конкурентами на ринку релігійних потреб. Україна переживала те, що прийнято називати “релігійне відродження”. За термінологією соціології релігії це називається сакралізацією, яка за своїм змістом є діалектично протилежним процесом до секуляризації, а тому не є сприятливим фактором для появи екуменічних відносин. Найвпливовіші українські церкви (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ) не є окремими суб’єктами екуменічного руху, хоча УГКЦ є екуменічно орієнтованою. Низький рівень релігійної активності віруючих сприяв усвідомленню церквами високого рівня секулярності українського суспільства, що й стало значним фактором для консолідації християн. Аналіз соціологічних досліджень, що проводилися в Україні, дає підстави стверджувати, що більшість громадян України не переймається проблемою церковного єднання і не цікавиться віроповчально-догматичними питаннями. Прихильники ж об’єднання українських церков апелюють переважно не релігійними, а соціально-політичним аргументами.За останні кілька років українська громадськість мала змогу два рази спостерігати консолідацію християн. Перший раз – на президентських виборах 2004 року, коли на Майдані християни проявляли солідарність за “чесні вибори”. Другий раз – у зв’язку із постановкою питання про введення у державних школах України предмету “Етика віри”.

 

47. Окресліть загальні особливості розвитку української філософії в першій третині XIX ст.

У ХІХ ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету на викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад (1758-1834), учень І.Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806 р. по 1816 р. Й.Шад був прихильником філософії І.Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінга. Зокрема, Й.Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відриву форм знання від досвіду. У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М.Максимович певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г.Гегеля. Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум’яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці “Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість” своє бачення  сутності філософії. Завданням філософії вважав пізнання дійсності на рівні чистої свідомості, у формі ідей. У філософії, на думку О.Новицького, людська свідомість вперше звертається до себе самої, а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності, але виключно – як культивування духовності високого гатунку. О.Новицький створив власну, досить оригінальну концепцію історичного поступу філософії (чотиритомна праця “Постепенное развитие древних философских учений…”), вважаючи, що, по-перше, кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частинка цілісного процесу, а, по-друге, що філософська думка розвивається від заглиблень у природу – через власне самоусвідомлення – до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини в сфері самоусвідомленої думки та втілення її у практику життя. Філософія в Росії, на думку О.Новицького, повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, але усталити все це на власних засадах – на засадах синтезу ідеального та реального, ідей та життя. За оцінкою деяких філософів, названа першою праця О.Новицького була найвищим філософським досягненням того часу. Коли йдеться про українську літературу, першим постає перед нами ім’я Миколи Гоголя (1809 – 1852 рр.). Про Україну, її життєві типи, її природний та побутовий колорит як уся Росія, так і Європа (а, може, і весь світ) у найбільш яскравій, експресивній формі довідалася саме завдяки знайомству із творами М.Гоголя. Мало хто знає, що окрім письменництва Гоголь ще й викладав історію всесвітньої літератури у Петербурзькому університеті, а також постав відомим через свої оригінальні світоглядні ідеї, які, до речі, викликали певну громадську полеміку. Світоглядні ідеї М.Гоголь виклав у працях “Вибрані місця із листування із друзями” та “Арабески”, де він виклав своєрідну “філософією непомітного зла”. Гоголь вважав, що основою світу є Бог, який надає усякому буттю сенсу та певного призначення. Оскільки людина є найпершим та найкращим творінням Божім, то найпершим її життєвим завданням постає якраз усвідомлення свого призначення. Проблема життєвого вибору для людини є найважливішою ще й тому, що за спиною кожної людини – праворуч – стоїть янгол, а ліворуч – диявол, які ведуть за його душу запеклу боротьбу. Українська філософія, хоча її теорії у своїй більшості і не здобули світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури; вона була присутня на всіх основних етапах української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки. Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприйняття українців, їх суперечливих одвічних прагнень, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього українська філософія має цілу низку особливостей, що, почавши формуватися за часів Київської Русі, зберігають свою значущість і по-сьогодні. В умовах наявності самостійної української держави перед філософською думкою України відкриваються нові, небачені раніше перспективи, і лише майбутнє покаже, чи змогла українська інтелектуальна еліта використати їх належним чином.

 

48. Якою є структура простих суджень? Наведіть приклади таких суджень та визначіть їх основні елементи.

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.
Так, у судженні «Ця троянда червона» розкривається належність відповідної ознаки троянді, а в судженні «Ця троянда не червона», навпаки, заперечується наявність у неї названої ознаки. В судженні «Ссавці належать до хребетних» множина ссавців включається до ширшої множини — «хребетних», а в судженні «Комахи не належать до ссавців» обсяг першого поняття виключається з обсягу другого. В усіх цих випадках судження можна розглядати і як форму мислення, яка відображає відношення між обсягами понять — сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то в якій формі сумісності перебувають — у відношенні тотожності, пе-рехресності чи підпорядкування. У першому випадку троянду включають до множини червоних, а в другому, навпаки, виключають із цієї множини.Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним1. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає — властивості чи відношення між предметами. Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження — Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо.
Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні «Прикметник є самостійною частиною мови» зв'язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди — примати» слово «є», яке виражає зв'язку судження, пропущено.Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження — Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження — поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження.
Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка •— логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р. Простими називають судження, структура яких виражається формулами «S є (не є) Р» Жодну частину простого судження не можна вважати самостійним судженням. У суб'єкті такого судження мислиться певна множина предметів, а в предикаті — властивість, яка належить чи не належить цим предметам, або відношення між ними. Наприклад: «М. Коцюбинський — видатний український письменник»; «Життя на Марсі не існує»; «Місто Одеса більше за Херсон». Прості судження за змістом предиката поділяють на атрибутивні та судження про відношення. Атрибутивне судження — судження, в якому стверджується чи заперечується наявність певних властивостей у предметів.Одним із різновидів атрибутивних суджень є судження існування, або екзистенційні. До них належать ті судження, в яких констатується наявність чи відсутність   у   предметів   думки   їх   найзагальнішої властивості (атрибуту) — буття. Прикладом такого судження може бути наведене нами судження про відсутність життя на Марсі.До складу атрибутивного судження входять суб'єкт (S) і предикат (Р), які є логічними змінними і можуть бути замінені тими чи іншими предметними постійними, а також зв'язка, яка виконує роль логічної постійної і виражається словами «є», «не є», «суть», «не суть», «належить», «не належить» тощо. Формула атрибутивних суджень «S є (не є) Р». Судження про відношення — судження, в якому відображено зв'язки між предметами та відношення (за розміром, положенням у просторі, послідовністю в часі тощо). Наприклад: «Тетяна — сестра Юлії»; «ріка Синюха більша за річку Вись»; «Кіровоград знаходиться південніше від Києва».

 

49. Назвіть основні категорії етики, що характеризують зміст морального вибору людини. Що таке моральний вчинок?

Етичний вибір, моральний вчинок, звичай, традиція постають певними різновидами моральної діяльності. Увага до цих понять зумовлена перш за все тим, що вони певною мірою поглиблюють наші уявлення про морально-етичні явища тим, що, базуючись на категоріях добра і зла, вони дозволяють краще побачити, як реально діє означена морально-етична альтернатива в тих чи інших формах свої реалізації. Адже моральний вибір, наприклад, і постає дією, в який відбувається розрізняння добра і зла і надається перевага одній із цих фундаментальних людських життєвих орієнтацій. Моральний вибір – це і є вибір поміж добром і злом, а моральний вчинок засвідчує міру реалізації такого вибору. Як це випливає із попереднього розгляду питань теми, моральний вибір є надзвичайно важливим явищем моралі, оскільки саме він засвідчує існування моральної альтернативи між добром і злом, а також постає формою реалізації людської моральної свободи волі. Тому явищу морального вибору приділялась пильна увага на протязі всієї історії етики.Згідно Арістотелю, вибір повинен: а) бути свідомим; б) бути протилежним потягу (потяг зв’язаний з задоволенням); в) відрізнятись від бажань; г) бути спрямованим на те, що справді залежить від людини (предметом вибору не може бути стан космосу, вічність, державний устрій у чужій країні); д) стосуватися того, що відомо людині. Філософ писав: "Свідомий вибір – здатне приймати рішення прагнення до того, що залежить від нас…" Важливим здобутком Арістотеля постає також і те, що він узалежнив моральний вибір не лише від знань та розуму, а й від волі, оскільки, на його думку, вважати, що людина робить зло через незнання (так вважали Сократ і Платон) означає відвести від неї моральну відповідальність: адже людина не може відповідати за те, чого вона не знає і не розуміє. При здійсненні морального вибору важливу роль грають моральні норми, принципи, звичаї та традиції. Людина може здійснювати свій моральний вибір у своїх намірах, тобто подумки, але справжнім виявленням такого вибору постає і може постати лише вчинок. В даному випадку нам зовсім не обов'язково казати "моральний вчинок" тому, що кожний вчинок постає моральним. Що таке вчинок? – Це така людська дія (або серія дій), що приводить до розв'язання серію альтернатив людської життєвої ситуації, а тому ніби стягує в єдине ціле та в унікальний спосіб те, що, як інколи здається, зв'язати чомусь не можна. Наприклад, двічі Герой Радянського союзу, академік Андрій Сахаров раптом почав писати статті та робити виступи, в яких він спростовував брехливі дані радянської пропаганди щодо реального стану справ із економікою та правами людини в СРСР. На здоровий глузд такого не могло бути, адже ця людина була наділена всіма можливими рангами та пільгами; здавалося б, чого їй ще потрібно? У 1965 році Іван Дзюба перед переглядом кінофільму "Тіні забутих предків" виступив із полум'яною промовою щодо грубих порушень авторських прав та свободи слова в Радянській Україні; це відбулось у ті часи, коли на такий крок, як здавалося, не могла наважитись жодна розумна людина. Коли в етиці намагаються осмислити та проаналізувати сутність морального вчинку, то як правили ведуть розмови про умови, обставини, ситуацію, в яких він відбувається, також про мотиви вчинку, його передумови, мету, результати та ін. Все це, безумовно, має відношення до вчинку, проте основним тут постає все ж інше: якщо певні дії особистості набувають характеристик вчинку, то цими діями людина ставить себе у крайню ситуацію, можна сказати – на грань, на край, на які в мить здійснення вчинку виводиться все її життя. До певної міри можна стверджувати, що людина до вчинку та людина після здійснення вчинку – це дещо інша людина. Тому ми повинні зрозуміти, чому в характеристиці певної людини так багато важать слова: "здатна на вчинок"; дійсно, далеко не кожна людина навіть в екстремальних ситуаціях може бути здатною на вчинок. Тому важливо зрозуміти, що вчинки – це свого роду вузлові пункти людського життя, до них треба себе виховувати і готувати, при тому – розвивати інтелект, формувати волю, збагачувати почуття, тренувати самовладання та мужність і т. ін. Врешті на зміст та спрямованість людських вчинків суттєво впливає моральний ідеал людини.

 

50. Виділіть основні відмінності протестантизму від католицизму та православ‘я.

Католицизм (від гр. католікос – вселенський, всесвітній) має ряд особливостей у віровченні, культі та організації. Особливості в догматиці: догмат про філіокве;  догмат про непогрішимість папи (1439 р.);  догмат про чистилище;  догмат про непорочне зачаття Діви Марії (1854 р.);  теза про особливу роль духівництва: людина не може заслужити Божої милості самостійно, без духовенства, яке має значні переваги перед мирянами тощо. Особливості в обрядах: оформлення інтер’єру католицького храму, де домінують скульптури, живописні картини;  богослужіння проводиться (напр. меса) латинською мовою і супроводжуються грою на органі, віруючі під час богослужіння сидять; хрестяться всією долонею з лівого плечі на праве;  вшанування святих і реліквій тощо.  Особливості структури церкви: сувора церковна ієрархія, яка має чотири ступені:  дияконат; пресвітеріат (священники); єпископат; примат (володіє лише папа).парафії об’єднуються в дієцезії (архідієцезії, митрополії тощо) на чолі з єпископами;  сукупність дієцезій в межах однієї держави формує національну церкву на чолі з кардиналом;     національні церкви складають єдину католицьку церкву.  Римська курія – адміністративний апарат, який складається з конгрегацій, канцелярій, секретарів і трибуналів.  Особливості православ’я: Його ідеологи вважають, що формування християнського віровчення завершилось в епоху перших 7-ми Вселенських і помісних соборів, тому не можна змінювати ні кількість догматів, ні їх зміст, ні навіть формулювання кожного з них.  Визнає, як і католицизм, всі сім таїнств: хрещення, миропомазання, євхаристія (причастя) покаяння, шлюб, священство і соборування.   Але саме в дотриманні таїнств склалися їх специфічні особливості як в православ’ї, так і в католицизмі, а саме:при хрещенні;  православні здійснюють занурення у воду;  католики – окроплюють;  миропомазання; православні здійснюють під час хрещення;  католика – по прошесті 7-8 років; причастя; православні причащають (квасним) хлібом і вином усіх віруючих;  католики – тільки одне лише духовенство і т.д.  Центром культової діяльності в православ’ї є православний храм. Ця будова орієнтована зі сходу на захід і поділена на три частини: вівтар, власне сам храм та притвор.  Ієрархія духовенства має свої градації:  архієреї (єпископи, архієпископи, митрополити і патріархи); вященники; діакони. Зверніть також увагу на особливості віровчення та культу протестантизму. В основу його були покладені основні принципи: Віра в прямий і особистий зв’язок віруючого з Ісусом Христом; Винятковий авторитет Слова Божого; Спасіння особистою вірою;  Священство всіх віруючих;  Відмова від ієрархічної церкви.

 

51. Поясніть, чому в XIX ст філософські ідеї в Україні проявлялись не лише в філософських творах, а й літературі та програмах громадсько-політичних рухів?

Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в про­грамних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До Його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М.Костома­ров, В.Бйіозерський, П.Куліш, Т.Шевченко їй інші. Ідейним натхненником товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях "Закон Божий (Книга буття украї­нського народу)" (1846), "Риси народної тбденноруськоїісторі'Г (1861), "Південна Русь наприкінці XVІ ст." (1842), "Руїна" (1879): вперше зроблено спробу окреслити національний україн­ський характер, ретроспективно оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших; (в першу чергу - слов 'ямських) народів, дати нарис такого суспіль­ного устрою, який вІдіювідав би національним прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у вигляді правової, демократичної, парламентарноїфедерації слов'ямськихнародів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права націй Історичне призначення України, на думку мислителя, полягає у справі об 'єднання слов 'ямського етносу (оскільки Київ історично виник у центрі слов 'ямського ареалу). Потужний вплив на сучасників справив соратник М.Кос­томарова та Т.Шевченка Пантелеймон Куліш (1819 -1897). Особливе місце у його творчості посідає нарис "Зазивний лист до укранської інтелігенції" (1883), у якому у полум'яній, зак­личній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов'язаних виконати функцію націо­нальної еліти. Твір П.Куліша сповнений оптимізму й віри у відродження українського етнічного організму. Діяльність кирило-мефодіївців була кваліфікована владою як небезпеч­на для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т. Шевченка - заслання в солдати у казахські степи із суворою забороною писати й малювати. Важливий внесок у розвиток соціальної філо­софії, зокрема, філософії української національ­ної ідеї зробив видатний діяч української куль­тури, історик і етнограф Михайло Драгоманов (1841-1895). В основі його світогляду лежить суміш ліберально-демократичних, соціалістич­них й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям. У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1805 р. Харківського університету на викладання фіюсофіїдо нього був запрошений німецький фічософ Йоган НІад (1758-1834), учень І.-Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806р. по 1816р. Й.Шад був прихильником філософії Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково Ідеї І. -Г. Фіхте та Ф. Шеллінга.  Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в Одеському Рішельєвському ліцеї. В праці "Досвід простого викладу системи Шеллінга" розглянув основні стадії розвитку свідомості, що відповідали головним етапам у формуванні людських потреб, громадського виробництва, вдосконалення науки, мистецтва і загалом духовного життя.

 

52. Чим відрізняється просте судження від складного. Наведіть приклади.

Простими називають судження, структура яких виражається формулами «S є (не є) Р» або «аії>», «і? (а, Ь)і>, а складними — ті, що містять два чи більше простих.

Жодну частину простого судження не можна вважати самостійним судженням. У суб'єкті такого судження мислиться певна множина предметів, а в предикаті — властивість, яка належить чи не належить цим предметам, або відношення між ними. Наприклад: «М. Коцюбинський — видатний український письменник»; «Життя на Марсі не існує»; «Місто Одеса більше за Херсон».Прості судження за змістом предиката поділяють на атрибутивні та судження про відношення. Атрибутивне судження — судження, в якому стверджується чи заперечується наявність певних властивостей у предметів.Одним із різновидів атрибутивних суджень є судження існування, або екзистенційні. До них належать ті судження, в яких констатується наявність чи відсутність   у   предметів   думки   їх   найзагальнішої властивості (атрибуту) — буття. Прикладом такого судження може бути наведене нами судження про відсутність життя на Марсі.До складу атрибутивного судження входять суб'єкт (S) і предикат (Р), які є логічними змінними і можуть бути замінені тими чи іншими предметними постійними, а також зв'язка, яка виконує роль логічної постійної і виражається словами «є», «не є», «суть», «не суть», «належить», «не належить» тощо. Формула атрибутивних суджень «S є (не є) Р». Судження про відношення — судження, в якому відображено зв'язки між предметами та відношення (за розміром, положенням у просторі, послідовністю в часі тощо). Наприклад: «Тетяна — сестра Юлії»; «ріка Синюха більша за річку Вись»; «Кіровоград знаходиться південніше від Києва». Складне судження — судження, до складу якого входять два і більше суб'єктів, або два та більше предикатів, або два та більше і суб'єктів, і предикатів. Складні судження поділяють на безумовні та умовні.Безумовні судження Безумовні судження поділяють на єднальні, розділові, поділяючі та множинні. В єднальних судженнях, на відміну від простих, наявне твердження чи заперечення про належність предметові двох чи більше ознак. Наприклад: «Т.Г. Шевченко — геніальний поет і талановитий майстер живопису». Оскільки в єднальних судженнях може йтися як про один предмет, так і про множину (повну чи неповну) предметів, то вони, так само, як і прості, поділяються на одиничні, загальні і часткові. Пізнавальна функція єднальних суджень полягає в тому, що вони містять знання про сумісність чи співіснування різних ознак в одному і тому ж предметі (чи множині предметів). Гадка про сумісність цих ознак виражається сполучником «і» («й», «а», «та»). Чому гадка? Тому, що єднальні судження можуть виявитися і хибними. Наприклад: «Це число є простим і ділиться на два». Умовне судження — судження, в якому відображається залежність того чи іншого явища від якихось обставин і в якому підстава і наслідок з'єднуються з допомогою логічного сполучника «якщо.., то...».

Наприклад: «Якщо всі метали перебувають у твердому стані, то це стосується і ртуті». В умовному судженні треба розрізняти підставу і наслідок. Так,у наведеному прикладі підставою служить думка «якщо всі метали є твердими тілами», а наслідком — «то і ртуть є твердим тілом». Для розуміння сутності умовних суджень важливо осмислити Зв язок між підставою і наслідком: залежність наслідку від підстави і підстави від наслідку. Істотне значення має і характер зв'язки. Наприклад: «Якщо ромб Має прямі кути, то він належить до квадратів»; «Якщо ромб  має  непрямі  кути,   то він  не  належить до квадратів».

 

53. Назвіть основні категорії етики та розкрийте їх зміст.

Категорії етики – фундаментальні поняття, які виражають специфіку моралі, моральних стосунків, моральної діяльності під кутом зору співвідношення в них добра і зла. Етичні категорії – форми пізнання моралі, моральної свідомості, моральної діяльності. Особливість етичних категорій проглядається вже у міркуваннях Сократа, який вперше продемонстрував, що їх зміст не може бути визначеним через вказування на якість речі чи спостережувані ситуації життя: їм немає наочно наданого відповідника у дійсності, а вони постають характеристиками людської діяльності. В тому приховані великі складності у пізнанні та використанні категорій етики. Типові помилки при тому є такі: а) люди все ж ототожнюють зміст категорій етики із спостережуваними частковими явищами; б) починають стверджувати, що етичним категоріям ніщо не відповідає в дійсності, а тому вони цілком умовні та відносні. Якщо взяти усю сукупність основних етичних категорій, які аналізуються у сучасній етиці, то можна простежити загальну тенденцію їх становлення та розвитку: від найбільш широких за об’ємом та загальних – добра, зла, ідеалу – до глибинних внутрішніх контрольних механізмів свідомості – совісті, сорому, самооцінки. Етичні категорії добра і зла охоплюють явище моралі в цілому, слугують підставою моральної оцінки конкретних явищ. Які б інші категорії етики ми не розглядали, вони тим чи іншим чином пов’язані з категоріями добра як морального ідеалу. Це значить, що моральність як певне дійсне явище людського життя укорінена у тому змісті та в тій спрямованості, що визначаються добром. Добро, ідеал визначають зміст усіх інших категорій, конкретизуються в них. Етична категорія справедливості стосується конкретного співвідношення добра і зла; це характеристика моральної міри у людських відношеннях. Етична категорія обов’язку охоплює сферу моральних вимог суспільства до людини та, з іншої сторони, їх виконання людиною, усвідомлення людиною відповідальності за свої вчинки. Етичні категорії  честі та гідності охоплюють сферу самосвідомості особистості, оцінку її з боку суспільства, самоповагу. Етична категорія совісті (сумління) охоплює найбільш інтимну сферу самоконтролю та самооцінки поведінки особистості. Крім того, в етичних категоріях особливим чином проявляється взаємозв’язок абсолютного і відносного: як свідомі орієнтири для людських дій та життєвого вибору категорії постають у вимірах абсолютного (поза однозначним їх змістом ми втрачаємо моральні орієнтири), проте як характеристики реальних життєвих ситуацій вони постають вже відносними (в тому сенсі, що жодна реальна подія людського життя не може бути цілковито добром або цілковито справедливість; скоріше за все, тут буде спостерігатись певна міра їх співвідношення). В етиці, як і в будь-якій ретельно опрацьованій системі знань, важливу роль відіграють категорії – найбільш важливі та загальні поняття цієї науки, в яких фіксуються та виражаються якісні характеристики моральних явищ і процесів. Звідси випливає важливість вивчення категорій етики, адже саме в них зосереджений найбільш суттєвий зміст морально-етичної проблематики. Помітною особливістю категорій етики постає їх бінарний (подвійний) характер: тут проявляється така фундаментальна особливість етики, як її ціннісна природа і спрямованість до реалізації людської свободи. Серед всіх категорій етики центральне місце належить категоріям добра і зла, які самим своїх змістом вказують на вихідні особливості моральності людини – бути в змозі в будь-яких своїх ситуаціях здійснювати життєво важливий вибір чи-то в напрямі позитивного утвердження людського начала буття, чи-то в напрямі його деформацій та руйнування. Всі інші категорії етики базуються на цих двох центральних категоріях. Співвідношення морального добра і зла передбачає й такі категорії, як моральна свобода волі, моральний вибір та вчинок. Всі означені явища моралі знаходять своє реальне виявлення та набувають своїх оціночних характеристик у вчинку – як такої дії, що концентровано поєднує всі найважливіші альтернативи моральних дій та моральної поведінки.Добро і зло, моральний вибір та вчинок постають засадами та умовами формування і виявлення моральних характеристик людини, серед яких найперше значення мають совість, справедливість, честь, гідність, співчуття.

 

54. Назвіть п‘ять догматів – «стовпів» ісламської віри такоротко поясніть їх зміст.

Вчення ісламу грунтується на визнанні наступних основних догматів, які проголошуються незаперечними істинами, неухильне дотримання яких є обов'язковим для мусульман.

1. Шарада. “Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед посланець Аллаха”. Вона входить до багатьох молитов. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу.

2. Салят. Щоденна п'ятикратна молитва. Мусульманин повинен п'ять разів на добу читати молитву: на світанку, ополудні, в другій половині дня, після заходу сонця та на початку ночі. Намаз здійснюють у тому місці, де застав віруючого азан (заклик до молитви). Ритм сучасного життя змусив скоротити кількість намазів у багатьох країнах до двох - ранкового та вечірньогоНамаз складається з 11 частин, порядок яких строго регламентований. Перед кожним намазом мусульманин повинен зробити ритуальне обмивання і стати лицем до Мекки.

3. Саум. Дотримання посту  у дев'ятий місяць мусульманського календаря рамазан чи рамадан. Згідно з віровченням у ніч з 26 на 27 рамадана Мухаммед отримав перше коранічне одкровення. Цю ніч мусульмани відзначають колективною нічною молитвою. 30 днів від світанку до настання темряви правовірні не мають права ні їсти, ні пити, ні курити, не можна навіть нюхати запах їжі. Заборонено також приймати ліки. З вечору до світанку піст тимчасово припиняється. Шаріат звільняє від посту хворих, старих, неповнолітніх, вагітних жінок, матерів-годувальниць, подорожуючих, учасників бойових дій. Усі, хто не постив або порушив піст, за винятком дітей, старих та невиліковно хворих, зобов'язані відбути його, коли відпадуть поважні причини. Піст можна компенсувати, сплативши певну суму грошей або роздаванням милостині жебракам.

 4. Закят ( арабською мовою – очищення) - обов'язкова сплата податку на користь бідних, стягування якого запропоноване в Корані, а розміри обкладання розроблені в шаріаті. Первісний закят був добровільною милостинею в ім'я Аллаха, потім перетворився в обов'язок для очищення від гріхів. Вважається, що у такий спосіб заможний очищується перед Аллахом за володіння надмірним багатством. Розміри закята - 1/40 частина річного доходу. 5. Хаджж - це паломництво в Мекку, якщо дозволяє фізична і матеріальна можливість. Воно відбувається у 12-й місяць мусульманского календаря, Хаджж складається з відвідин Мекки, насамперед Каабы, головної святині ісламу, гробниці Мухаммеда в Медині, а також інших священних місць й у виконанні певних обрядів. Після того він отримує право на поважний титул “хаджі”, відзнакою якого є зелена чалма та біла туніка.

 

 

55. Охарактеризуйте основні філософсько-світоглядні ідеї М. В. Гоголя.

Буття у М. Гоголя постає власною персоною в безконечності п-вимірів разом, а не поступово, як це мислить наш розсудок, спрощено і витягнуто по час­тинках, одне за іншим, добиваючись своєї однозначності, яка постає «дурною безконечністю» і «дурною однозначні­стю» при зіставленні її зі справжньою великою істиною. З метою розкриття багатовимірності буття, особливо со­ціального, пов'язаного з життям людини і суспільства, Го­голь вводить новий набір археотипів, міфів, мовних понять-образів, прошарків боготворення, розкриває неправду з тим, щоб досягти вищої досконалості мистецтва, поступово дохо­дячи до питання про перехід від досконалості мистецтва до досконалості життя. Ціль творчості — оживити душу, роздмухати у людей жар душі, який починає згасати. Цього можна досягти не розумом, волею, а чуттями, емоціями, які здатні глибоко і жваво реагувати на життя. Цінним і виступає те мистецтво, в якому є сердечне чуття — поезія, пісня, музика, танець. На початку своєї літературної діяльності М. Гоголь звер­тається до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріали для своїх творів, доводячи, що кожний народ має свій власний характер, а у кожної людини може бути свій шлях. М. Гоголю так само, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності і свідомості останньої межі в світі, через яку тільки й лежить шлях до нього. При­значення людини полягає в тому, щоб вносити у світ гар­монію, добро, красу, працювати над тим вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце в світі. Від праці, ведення господарства залежить добробут усієї держави, складається процес життя окремої люди­ни, бо робота і безупинний рух «скуплюють» тіло і здо­ров'я, розумові здатності і світ, бо, нарешті, в цьому люди­на виконує свої обов'язки і призначення, дані від Бо­га — працею добувати хліб свій. Звертаючись до природного і людського буття, М. Го­голь показує, що в природі відбувається все влад, мудро і гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душевне господарство запущене, занедбане, за­паскуджене. Щоб поліпшити світ, виправити його, потрібно насамперед узятися за господарство не ма­теріальне, а господарство людської душі. З мукою роз­думуючи над метафізичними проблемами зла, Гоголь дохо­дить висновку, що зло і брехня глибші від переходу соціаль­них форм і мають свою реальність в самій глибині життя. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини. Причина зла, на його думку, знахо­диться в черствості і мертвості людини, якій бракує глиби­ни чуття, усвідомлення глибин і таємниць своєї душі, в якій мовчать її природні провідники, не бачать своєї кінцевої перспективи. Отже, людині потрібно пізнати саму себе, свої помилки, вади. Зробити це потрібно не для того, щоб нищити і руйнувати, а щоб спрямувати на добро. Засобом викриття хиб і вад людини Гоголь вибирає сміх. В останні роки життя М. Гоголь в пошуках правди і добра звертається до Бога. В ньому він вбачав світ почуттів, розуму, правди, світ, який несе із собою гармонію і закон, творить усе прекрасне. Ставлячи над усе любов, яка вища від тлінного, минулого, Гоголь закликав жити для любові, оскільки сама людина є витворенням любові Божої до неї.

 

 

 

56. Назвіть закони логіки та дайте їх загальну характеристику. Наведіть приклади їх використання.

Закони логіки – це ті закони, яким повинно підпорядковуватись мислення для того, щоб вірно відображувати дійсність. Між законами мислення та законами логіки є деякі відмінності. Закони мислення – це внутрішній необхідний, істотний процес зв’язку понять та думок в процесі міркування. Логіка вивчає ці зв’язки і виявляє їх закони: закон оберненого співвідношення обсягу та змісту понять. Мислення до того ж підпорядковується всезагальним законам діалектики (закон єдності та боротьбі протилежностей, закон переходу кількісних перемін в переміни якісні та закон заперечення заперечення). В логіці враховуються закони мислення. Проте вченими (Аристотель, Френсіс Бекон, Рене Декарт, Готфрид Вільгельм Лейбніц та інші) відкриті і сформульовані ті закони, що забезпечують такий (непротирічливий, послідовний, чіткий) процес мислення, яких забезпечує нас від помилок, хибних висновків і дає можливість пізнати і висловити в думці істину. Ці закони називаються основними законами логіки. Їх є чотири:1.Закон тотожності. Кожна вірно логічно сформульована думка чи поняття про предмет повинні бути чітко визначеними і зберігатися однозначно протягом всього процесу мислення і висновку. У вигляді формули закон записується так: А є А, або А=А. 2.Закон протиріччя. Не можуть бути істинними два несумісних висловлювання про один і той же предмет, що береться в один і той же час та в одному і тому ж відношенні; одне з цих висловлювань обв’язково буде хибним. Оскільки цей закон застерігає проти суперечливості мислення, то його інколи називають законом несуперечливості. 3.Закон виключення третього. Дві суперечливі одна одній думки (Біле – небіле) не можуть бути одночасно істинними і хибними. Якщо одна з цих думок істина, то друга – хибна. Третього не дано.  4.Закон достатньої підстави (достатнього обґрунтування). Всяка думка, щоб стати достовірною, повинна бути обґрунтована іншими думками, істинність яких доведена або очевидна. Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка істинна думка має достатню підставу. Із закону достатньої підстави випливає, така його вимога: будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обгрунтована. Так, для того, щоб судження «Петренко е співучасником цього злочину» було визнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто треба висловити ряд суджень, із яких би неодмін­но випливало твердження про те, що Петренко справді є співучасник цього злочину. Якщо ж таких суджень на­ведено не буде, то висловлене положення («Петренко є співучасник цього злочину») не може вважатися іс­тинним. Закон достатньої підстави є відображенням необхід­ного взаємозв'язку, існуючого між предметами і явища­ми навколишнього світу, а саме: відображенням причинно-наслідкових відношень, генетичних зв'язків і т. д. Як у самій дійсності кожне явище має свою причину, свою реальну підставу, без котрої воно не могло б ви­никнути й існувати, так і в мисленні будь-яка думка має свою достатню підставу. Іншими словами, для певного положення мають існувати достатні базові параметри, підстави, в силу яких воно вважається істинним. В науці достатніми підставами вважаються: положення про перевірені факти дійсності; наукові визначення; раніше доведені наукові положення; аксіоми; особистий досвід.Закон  тотожності:будь-яка  думка про  предмет  у процесі  даного міркування  тотожна   сама  собі, скільки  б  разів  вона  не  повторювалась. Думка  тотожна  сама  собі тоді,   коли   стосується  одного  предмета  і її  зміст  залишається  одним. Якщо  зміст  думки  змінюється  або  вона  відноситься   до іншого,  то  вона не  може вважатись  тією  ж  самою,  це  буде  вже інша  думка. Цей  закон  спрямований  безпосередньо  проти  нечітких, неясних,  розпливчастих  думок, а опосередковано – проти  їх  багатозначності. Закон  тотожності  у  вигляді  формули  записується  так: A є A, або A=A. обсягу  думок,  беручи  до  уваги  їх  логічне  значення. Тоді  закони логіки,  зокрема  і тотожності  набувають  гранично  абстрактного  характеру,  тобто, незалежно  від  кількості  вживаних  висловлювань в  деякому міркуванні,  це  висловлювання не  повинно змінювати  своє значення.Об’єктивною  основою  закону  тотожності  і  його   джерелом  є якісна  визначеність  предметів  і  явищ зовнішнього  світу.  Речі  та явища  реальної  дійсності  перебувають  у  безперервному  процесі  руху і  змін.Причому  кожна  з  речей , зазнаючи  змін  до  певного  часу, лишається  саме  тією річчю.  Закон   суперечності:  два судження ,  в  одному  з  яких  щось  стверджується, а  в  другому  ие  саме,  в той  же  час  і  тому  ж відношенні  заперечується,  не можуть  бути  одночасно  істинними. Закон  суперечності  не  розв’язує, яке   з двох  суджень  є  хибним.  Це  встановлює  конкретна   наука  і практика.   Він   говорить лише  те,  що  із  двох  суджень, із  яких  одне   заперечує  те,  що  стверджує   в   другому,  одне   неодмінно  хибне.  Істинним  чи хибним  є  друге   твердження,   закон  суперечності   теж    не розв’язує.  Згідно  з  відомими   висновками  за  логічним   квадратом   цей закон   можна   сформулювати   і  так:  два  протилежні  судження,    як і  два  суперечні,   не  можуть  бути  одночасно  істинними.

 

57. Поясніть зміст естетичних понять: краса, прекрасне, естетичне.

1) Історичний екскурс у категоріальні визначення прекрасного, дає нам можливість розмежувати поняття краси і прекрасного. В класичній парадигмі краса як правило відносилась до трансцендентального начала і мала позадосвідне (апріорне) походження, прекрасне ж трактувалось як втілення та виявлення краси в конкретних речах і явищах. Фактично, прекрасне в класичній парадигмі ототожнювалось з естетичним і відбивало складний процес вироблення особливого, опосередкованого почуттями ставлення людини до предметів дійсності, хоча таке ставлення не виключало й розумової активності. В некласичній парадигмі поняття прекрасного, як характеристика суб’єкт-об’єктних відношень, замінюється поняттям естетичного, яке вже не орієнтоване на поняття краси, а передбачає будь-які форми виразу почуттєвого відношення до дійсності як позитивного, так і негативного плану. 2) За допомогою категорії краси вже з античних часів мислителі різних напрямів пізнання намагались визначити сукупність таких властивостей об’єкту чи-то природного, чи-то мистецького походження, що викликає почуття прекрасного І філософи, і митці прагнули якимось чином виявити і описати "закони" і "правила" краси, серед яких найчастіше фігурували гармонія, пропорція, міра, симетрія, співмірність, цілісність, досконалість, відповідність, порядок, злагодженість частини і цілого, ритм, єдність, співзвуччя (симфонія), „золотий зріз”, тощо. У ХІХ - ХХ ст. пробували навіть повіряти „закони краси” математикою і іншими "точними" науками (психологією, інформатикою). Сьогодні вже постає зрозумілою принципова безперспективність пошуків емпіричних характеристик і тим більше єдиних канонів краси, так само як очевидна наявність принципової неповноти в певному класі естетичних об'єктів таких характеристик. Їх, так би мовити, повний перелік важко піддається вербалізації (чіткому словесному виразу), та й така вербалізація мало чого може дати розуму і почуттям. 3) Більшість філософів вважала і вважає, що на почуття краси та її сприйняття впливають історичні, соціальні, національні, культурні, релігійні та інші чинники людської життєдіяльності. 4) Стає зрозумілим, що для актуалізації естетичного в модусі прекрасного залежить не лише від онтологічних передумов в особі людського статусу буття, а й від самої людини як суб'єкта естетичного сприйняття, її дійсних характеристик (наявність достатньо розвиненого естетичного смаку, художнього почуття, естетичної чутливості та естетичного досвіду) та її внутрішньої установки на сприйняття об'єкту (хоча досить часто іскра естетичного сприйняття висікається спонтанно, і людина хай на мить автоматично виключається з будь-яких інших відносин з дійсністю). Отже, подія прекрасного є результатом ціннісного ставлення людини до естетичного об'єкту, особливістю якого є відсутність якоїсь утилітарної цілі і користі, відсутність докладних дискурсивних розмірковувань. Цінність прекрасного полягає у вільній грі душевно-духовних сил, що підносить людський дух у певну смислову цільність, де він занурюється в стан внутрішнього блаженства, що супроводжується відчуттям граничної комфортності, вільної, невимушеної життєвої самореалізації, повної відповідності частковостей цілому, реального світу ідеальному. 5) З усього сказаного випливає, що прекрасне є суспільною цінністю, оскільки воно постає проявами життя людини у всьому багатстві його виявлень і в усьому діапазоні людських взаємодій із світом природи, суспільної історії, культури. Немає жодного етапу в людському житті, на якому би не позначались впливи на неї досконалості, гармонії, краси в їх різноманітних формах. Кожна епоха духовного розвитку людства характеризуються створеними ним предметами (артефактами), що втілюють історичні уявлення про досконалість, гармонію і красу і що стають загальнолюдськими надбаннями. Прекрасне є сферою свободи людини, бо саме в його сприйнятті та творенні людина реалізує всі свої кращі якості, можливості, і при тому вона чудово усвідомлює, що прекрасне постає і виявом її сутності, і стимулом до творчості, і навіть викликом в плані спонукання прагнути чогось вищого та кращого.

 

58. Означте та поясніть найважливіші особливості буддистської релігії. Чому буддизм інколи називають «релігією без Бога»? Що таке «нірвана»?

Буддизм виник в VI ст. до н.е. в Північній Індії у державі Магадха за умов певних соціальних та духовних зрушень давнього індійського суспільства. Основи свого віровчення Будда виголосив у своїй першій проповіді, виклавши їх у вигляді “Чотирьох благородних істин”.Початковий буддизм, наскільки про це можна судити із джерел, відмовлявся від спеціальних систематичних розмірковувань про світ та його природу. Стверджується, що Будда забороняв своїм учням здійснювати будь-які зусилля задля пізнання світу, оскільки питання про сутність буття, про явища світу вважав зайвими і непотрібними у справі виходу за межі нескінченних перевтілень душі. Будда сформулював своїм учням два фундаментальні закони пошуку істини: 1) свідомість людини повинна бути спрямованою лише на те, що має практичне значення для справи позбавлення реінкарнації; 2) фактом можна вважати лише те, що є доступним для спостереження. Тому встанивити напевне якісь закони світу навряд чи можливо, а, головне, це нічого не дає для спасіння. Одному із своїх учнів, який намагався втягнути його в дискусії та обговорення питань світобудови, Будда відповів притчею. Коли людина поранена отруєною стрілою, то їй не варто намагатись перш за все замислюватись над питаннями, хто була та людина, яка зробила постріл із луку, якого вона була походження, як виглядала, якою була на зріст та ін. Замість того, щоби витрачати час на вирішення таких питань і врешті померти, їй варто негайно шукати лікаря та способів позбутися смертельної небезпеки. Особливо людині не варто мучитись над питаннями про те, чи є світ вічним, нескінченним, чи співпадають між собою життя та тіло, чи досягається звільнення після смерті чи ні. Людина повинна перш за все усвідомити сутність проголошених ним “благородних істин”. В той же час в буддизмі наявні і певні погляди на дійсність. Зокрема, в ньому можна помітити характерний для будь-якої релігії поділ світу на реальний і потойбічний, а, вірніше – спостережуваний і не спостережуваний. Потойбічний або істинний світ – це світ богів, нірвана, його можна досягти після остаточного перевтілення душі людини на цьому світі. Реальний, наочний світ - це арена перевтілень, місце боротьби духу з матерією за своє звільнення, яке супроводжується неперервними стражданнями. Страждання обов’язково властиве всім живим істотам. Зіткнення з неприємним - страждання. Відсутність приємного - страждання. Недосягнення бажанного також страждання. Отже, перегляд основних положень буддистського віровчення засвідчує, що:

-буддизм постав такою релігією, яка з етичних позицій намагалась дати людині відповіді на найперші та найболючіші питання свого часу;

-буддизм носив яскраво виражений реформаторський характер, заперечивши цілу низку усталених на той час в давній індійській культурі принципів традиційного благочестя;

-буддизм відрізнявся очевидною спрямованістю на визнання рівних можливостей всіх людей у справі спасіння своєї душі та досягненні вищої досконалості;

-низка особливих положень дозволяє бачити в буддизмі явище особливого типу регіональної культури (прийняття вчення про карму, сансару, дхарми, притчевий характер виразу змісту свого вчення та ін.).

Якщо цілком позбутися і хороших, і поганих бажань, настає стан нірвани (заспокоєння, згасання). Це – досягнутий особистими зусиллями вищий стан, коли людина звільняється від всіх земних пристрастей і прихильностей. Стан, коли переривається колесо неперервних перевтілень і людина виключається з процесу відродження. Взагалі нірвана порівнюється з вогнем світильника, який згас через те, що згоріло масло. Всі прояви індивідуальності згасли: немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Чинність закону карми припиняється, після досягнення нірвани людина вже не відроджується і залишає сансару. Нірвана – це  не смерть. Серединний шлях заперечує і вічну смерть. Це не самознищення, а стан звільнення від свого “Я”, згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої. Цей особливий стан неможливо описати, використовуючи людський досвід. Тому точного визначення нірвани немає. Іноді говориться, що вона  вища мета, вище блаженство, вище щастя, але це тільки в тому значенні, що вже припинене страждання, смуток, хвилювання (дхарм). Нірвана реальна лише як кінцева мета життя, як завершення шляху.

59. Окресліть коло вихідних філософсько-світоглядних ідей Т.Г.Шевченка.

Інша велична постать і українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, - це Т. Шевченко (1814-1861), який звернувся у своїх думках та творчості до пам’яток національної історії. Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах. Унікум за своєю народністю, Шевченко вніс новий зміст, нові мотиви в народну літературу і знайшов нові мотиви, співзвучні своїм ідеалам суспільної справед­ливості, свободи і національності, протесту проти політич­ного гніту і будь-якого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості, заклавши міцні підвалини національного відродження. Світоглядні позиції Шевченка зумовили своєрідність його ставлення до минулого, історії. Бачення світу у нього при всій загальнолюдській спрямованості глибоко націо­нальне, позачасове. Символічним кодом у ньому зосере­джуються колективні надії і пам'ять, минуле, сучасне і майбутнє, розкриття якого дає змогу пізнати світову прав­ду і про приховані колективні гріхи, і про «золотий вік», який був і ще повернеться. В історичному інтелектуаль­ному ключі все це спрямовується на глибоке відчуття ук­раїнської історичної долі й колективної душі, природним шляхом поєднуючи, здавалося б, несумісні способи мис­лення — мислення XVIII ст. козацько-станового патріотиз­му як апофеозу України, її історії та права, з романтич­ним апофеозом світової своєрідної релігії народу, баченої поісторично, що постає моделлю України. Дійсною вірою Т. Шевченко вважав народну віру, яка, зберігаючись у народних звичаях, обрядах, душі простого народу, вимагає встановлення безпосереднього зв'язку та від­носин між Богом і людиною, не потребуючи ніяких посе­редників та інших об'єктів наших поклонінь. За старими традиціями надзвичайно ідеалізував Богоматір як ідеальний тип матері, антропологізуючи Христа, наближав його до людини, цінував у ньому вищі людські якості — високе, святе, правдиве. Для Шевченка Бог-Ісус Христос поставав захисником гноблених, виразником їх надій, прагнень, де любов до людини, повага, чуйність, взаємодопомога в праці, подолання труднощів і незгод виступали тією керівною нит­кою, якою має користуватися кожний і без чого людина черствіє, стає грубою, втрачає гідність, проявляє самолюб­ство, попирає інтереси і права інших. Щодо християнства, то в творчості поета воно приймає вигляд того типу народної релігії, в якій Христос за плугом йде, а Марія несе йому їсти.

 

60.  Чи можна вважати закони логіки законами буття? Обгрунтуйте свою відповідь.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткі і повні. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні. Основні засади вчення Арітотеля про буття так!: 1) категоріальний аналіз існуючого; 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність. Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування. Арістотель вважає, що суть буття речі — Її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Арістотеля є ототожнення її із суттю речі. У Арітоте­ля форма як суть буття речі — це той чи інший вид певного роду. Саме видове — головне, вирішальне начало буття і знания. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Арістотеля — це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом — форму ніхто не тво­рить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі , будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію Їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії — наступниці форми. При цьому під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Арітотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії! форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма — реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто відношенням у конкретну річ.

 

 

61. Розкрийте завдання, зміст та особливості екологічної етики.

Екологічна етика пропонує і захищає систематичну і всебічну концепцію моральних взаємовідносин між людьми і природою. Екологічна етика припускає, що людська поведінка стосовно природи може спрямовуватись і спрямовується моральними нормами. Теорія екологічної етики в цьому випадку повинна: 1) пояснити, що це за норми; 2) пояснити, стосовно кого чи до чого люди несуть моральну відповідальність; 3) показати, чим обґрунтована ця відповідальність. Корінне питання екологічної етики — яке наше відношення до Природи: як до об'єкта (речі) чи суб'єкта (тобто до рівного собі, що має моральний статус і права). Екологічна етика існує лише тоді, коли ми відносимось до природи як до суб'єкта. У цьому випадку шкода, нанесена природі, буде розглядатись з погляду нанесення збитку самій природі. На відміну від екологічної етики антропо-центристська етика розглядає природу як об'єкт, і тому будь-яка шкода, нанесена їй, оцінюється лише з погляду збитку іншій людині, державі і т.д., у чиїй власності знаходиться природа. Екологічна етика — вчення про належне у відносинах людини з природою, що сприймається як суб'єкт, заснованих на визнанні морального статусу природи, високому оцінюванні її внутрішньої і нематеріальної цінностей, повазі прав природи й обмеженні прав людини- Як писав батько екологічної етики О. Леопольд — екологічна етика це обмеження волі дій у боротьбі за існування. Еббі говорив, що екологічну етику можна розглядати як домагання природи на свої права. Головним напрямком в екологічній .етиці є екобіоцентризм, що націлює людей на збереження якомога більшої кількості видів живих істот і ділянок дикої природи в безвідносній користі від цього людині чи навіть їй на шкоду.  Як правило, екологічну етику розділяють на дві складові частини: філософську екологічну етику і нормативну екологічну етику. Нормативна етика стосується практичних питань, розробляючи етичні судження, правила і принципи наших відносин із природою, а також етичні оцінки. Більшість етичних суджень, що включають “погано — добре”, “випливає”, “повинні” чи “потрібно” — це нормативні вимоги. Вони визначають поведінку наприклад: “види, що знаходяться під загрозою знищення, варто охороняти”, “полювати на тварин для розваги — погано”. Нормативні судження явно або неявно звертаються до певних норм чи стандартів етичної поведінки. Велике значення нормативної екологічної етики ~ в розробці спеціальних етичних правил і етичних принципів поведінки. Етичні правила стосуються більш вузьких питань і іноді можуть суперечити одне одному. У цьому випадку звертаються до етичних принципів, які є узагальненнями більш високого порядку. Принципи набагато універсальніш!, ніж правила, і в будь-якій системі моралі їх не буває багато. Причому їх буває важко застосувати до конкретної ситуації без таких проміжних ланок, як правила. Екологічна етика має головні функції: руйнівну і творчу. Перша спрямована на те, щоб зруйнувати старі, споживацько-утилітарні стереотипи відносин людини з природою, численні антропоцентричні міфи і цінності, відмовитися від марнотратних і негуманних видів природокористування. Творчі функції екологічної етики спрямовані на вироблення нового, екологічного світогляду, що дозволяє успішно співіснувати людині і природі.  Принципи і положення екологічної етики в даний час при загальному ресурсному, споживчому підході до природи багатьом здаються дуже радикальними. Але радикальна, авангардна роль, екологічної етики саме полягає в тому, щоб оголосити ідеї, що відкидаються спочатку більшістю як абсурдні чи смішні, але які, зрештою, стають надбанням традиційних екологічних організацій і, згодом, приймаються більшістю населення. Якщо ми спробуємо розглянути роль екологічної етики з історичних позицій, то це можна уявити у вигляді особливих стримуючих клапанів, що створила сама людина, і які не дозволяють їй знищувати природу. Жоден вид на Землі, крім людини, не здатний цілком знищити середовище свого існування, тому що його діяльність буде стримуватись екологічними законами.

 

62. Поясніть зміст і значення явища індульгенції в каталицизмі. Чому воно викликало обурення багатьох віруючих?

Індульге́нція — у римо-католицькій церкві, відпущення тимчасових покарань за вже прощені Богом гріхи в таїнстві сповіді. Індульгенції базуються на віруванні в те, що гріх, хоча прощений, повинен тим не менш мати кару на землі або в чистилищі. Церква може відпустити ці кари завдяки заслугам Христа та святих. Практикування індульгенцій повстало в ранній церкві, коли сповідникам і тим, хто зазнавали мучеництва, дозволялося заступатися за покаяльників — і таким чином втихомирювати кару накладену на них. У часи пізніх середніх віків, індульгенції стали виражатися грошовою вартістю, що провадило до широкого зловживання й було однією з головних причин атаки Лютера на церкву під час Реформації. Їх продаж заборонено в 1567 році. Сьогодні дарування індульгенцій для заохочення побожності та доброчинства — головним чином прерогатива Папи. ІНДУЛЬГЕНЦІЯ, -ї, ж. Грамота про відпущення гріхів, яку видавала католицька церква від імені папи римського за певні заслуги перед церквою, а також за гроші. Важливе місце в католицизмі посідає догмат про право церкви забирати у святих «надлишок добрих справ», нагромаджувати їх у себе (скарбничка добрих справ) і продавати тим людям, у яких не вистачає для спасіння власних добродійних вчинків. Квитанції про факт продажу як гарантія законності вчиненої операції видавались як папські грамоти, що називались індульгенціями (від лат. indulgentia — милість, прощення). Торгівля індульгенціями була поширена в епоху середньовіччя і нерідко набувала скандальних форм, що підривало авторитет церкви. Проте ця торгівля приносила їй казкові прибутки. Гостра критика з боку прогресивних діячів науки та культури змусила католицьку церкву відмовитися від продажу індульгенцій. Релігійному реформатору і видатному мислителю, громадському діячу Мартіну Лютеру, який жив на початку XVI ст. в Німеччині, популярність принесли його 95 тез, спрямованих проти торгівлі індульгенціями католицькою церквою. Основний мотив Тез, оприлюднених у Віттенберзі, - мотив внутрішнього каяття людини і жалю до неї, які Мартін Лютер протиставляв всякій зовнішній активності людей, будь-яким справам, подвигам і заслугам. Тези, по суті, стали маніфестом християнського «самозневаження людини». Визнаючи каяття, як центральну і наскрізну частину християнського життя, Мартін Лютер став на шлях несприйняття всіх визначених церквою спокутованих гріхів. Зло, що вражає церкву, корениться не тільки в тому, що на місце аскетизму, монастирської покірності, моральних жертв, принесених людиною Богу, римська церква поставила сумнівні грошові виплати, а в тім, що церква загалом поставила жертву на середину своїх відносин між людиною і Богом. Людське каяття -акт, що веде до морального відродження індивіду, проголошував Мартін Лютер, протиставляючи його спокутованим жертвам.

 

63. Окресліть коло вихідних філософсько-світоглядних ідей І. Франка.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реа­лізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко виражени­ми елементами діалектики. Основою усього сутнього він визнавав «матір-природу» в її багатоманітності і вічності, постійних змінах, де єдино сущим, вічним началом усіх ре­чей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними, при­таманними людині — вершині творення природи. Визнаючи об'єктивність природи, закономірності її роз­витку, І. Франко наголошував на необхідності звернення до дійсності, а не до абстрактних схем, критично ставився до ідеалізму («рефлексії»), називаючи його «панським спортом», а представників ідеалізму «червами в гнилому болоті». Людину І. Франко розглядав як вершину розвитку при­роди, однак усвідомлював її багатовимірність, глибоко задумуючись над вічними проблемами людського буття, життя і смерті, добра і зла, складних взаємин із світом та іншими людьми, сумніву і тривог, відчаю і розпачу, лю­бові та віри. Через осмислення трагічності буття люди­ни він виходив на передчуття тих фатальних катаклізмів XX ст., які приведуть до безсилля особистості перед то­тальним насильством. Сенс людського буття, майбутнього людини, її «забі­гання наперед» він розкриває через символічний пошук «землі обітованої», де «обітований край», «земля обітова» — це творче осмислення буття, безперервний і не­скінченний пошук істини, без чого «жити ніхто негод-ний». Водночас це і шлях сумнівів, тривог, суспільних пе­реживань і випробовувань. На думку І. Франка, як природа, так і суспільство пере­бувають у постійному русі. Суспільний розвиток вчений розглядав як закономірний процес поступу (поступаль­ного руху), в основі якого лежить суспільна праця, те плід­не начало, що наповнює життя людей сенсом, пов'язую­чи усіх людей, як дітей, в єдину сім'ю. Він повністю під­тримував марксистське положення про те, що економіч­не становище народу є основою його життя, прогресив­ного розвитку суспільства. В цьому відношенні для нього ставало незаперечним, що грунт історичного життя має бути давно готовий економічно і політичне, а переворот духовний та літературний наступає на економічному по­вороті Саме в розподілі праці І. Франко вбачав основний ва­жіль суспільного прогресу, зазначаючи водночас, що пе­рехід до середньовіччя був і кроком назад у духовному розвитку, причина чого — дуже примітивний розвиток продуктивних сил.

 

64. Дайте докладне визначення логічного закону тотожності, наведіть приклади його використання.

Закон тотожності: Будь-яка думка має бути тотожна сама собі Корінною властивістю закону тотожності є його визначеність. Цей закон якісно визначає предмети і суттєві явища, що віддзеркалюються у мисленні людини. Він означає, що людина, обмірковуючи і характеризуючи щось, повинна виділяти у предметі міркування суттєві ознаки і уникати несуттєвих.  В процесі формування думки дуже важливо обминати логічних помилок, які перешкоджають розвиткові цього закону. Найбільш розповсюдженими логічними помилками є: амфіболія (від грецького “амфіболос” – двозначність) – двосмиловість виразу, підміна сутності понять. Ця помилка, як правило, має анекдотичний вигляд. Скажімо “Знаючи, що язик до Києва доведе, я купив на базарі язик і тепер сміливо можу прямувати до Києва”;
еквівокація – використання одного і того ж терміну у різних значенням. Наведемо приклад умисної еквівокації: “Старий морський вовк – це дійсно вовк. Як і будь-який вовк, він живе у лісі. Таким чином морські вовки живуть у лісі” – наочною тут є підміна змісту поняття “морський вовк”;  логомахія – суперечка про вербальні поняття коли учасники дискусій не можуть дійти згоди з причини недосягнення конвенції стосовно змісту того чи іншого поняття. На цю помилку звертав увагу відомий англійський філософ Франциск Бекон Веруламський. Говорячи про суперечності у процесі пізнання він звертав увагу на так званий “привид (ідол) ринку”, коли відсутність домовленості стосовно смислу того чи іншого поняття призводить до різного його тлумачення і розумових хиб.
Таким чином для дотримання закону тотожності людина зобов’язана не підміняти зміст поняття, про яке іде мова, а також завчасно домовитися з співбесідниками стосовно слів, понять, якими вони будуть оперувати при розмові, дискусії.  Цей закон визначається тотожно-істинною формулою А ? А, де під А розуміється будь-яка думка взагалі. Цю формулу можна розуміти і таким чином “одна і таж сама думка не може бути собою і якоюсь іншою” - інакше з’являється помилка яка має назву “підміна тези”. Корінною властивістю закону тотожності є його визначеність. Цей закон якісно визначає предмети і суттєві явища, що віддзеркалюються у мисленні людини. Він означає, що людина, обмірковуючи і характеризуючи щось, повинна виділяти у предметі міркування суттєві ознаки і уникати несуттєвих.В процесі формування думки дуже важливо обминати логічних помилок, які перешкоджають розвиткові цього закону. Найбільш розповсюдженими логічними помилками є: амфіболія (від грецького “амфіболос” – двозначність) – двосмиловість виразу, підміна сутності понять. Ця помилка, як правило, має анекдотичний вигляд. Скажімо “Знаючи, що язик до Києва доведе, я купив на базарі язик і тепер сміливо можу прямувати до Києва”; еквівокація – використання одного і того ж терміну у різних значенням. Наведемо приклад умисної еквівокації: “Старий морський вовк – це дійсно вовк. Як і будь-який вовк, він живе у лісі. Таким чином морські вовки живуть у лісі” – наочною тут є підміна змісту поняття “морський вовк”;  логомахія – суперечка про вербальні поняття коли учасники дискусій не можуть дійти згоди з причини недосягнення конвенції стосовно змісту того чи іншого поняття. На цю помилку звертав увагу відомий англійський філософ Франциск Бекон Веруламський. Говорячи про суперечності у процесі пізнання він звертав увагу на так званий “привид (ідол) ринку”, коли відсутність домовленості стосовно смислу того чи іншого поняття призводить до різного його тлумачення і розумових хиб.  Таким чином для дотримання закону тотожності людина зобов’язана не підміняти зміст поняття, про яке іде мова, а також завчасно домовитися з співбесідниками стосовно слів, понять, якими вони будуть оперувати при розмові, дискусії. Цей закон визначається тотожно-істинною формулою А ≡ А, де під А розуміється будь-яка думка взагалі. Цю формулу можна розуміти і таким чином “одна і таж сама думка не може бути собою і якоюсь іншою” - інакше з’являється помилка яка має назву “підміна тези”.

 

65. Розкрийте зміст гедоністичної функції мистецтва, наведіть відповідні приклади. Чи виконує цю функцію авангардне мистецтво?

Гедонізм— спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи І призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолоди. Функція гедонізму (або гедоністична функція: здатність мистецтва приносити насолоду). Ця функція є одним із проявів емоційно-чуттєвої природи художньо-мистецької діяльності: завдяки такому формуванню матеріалу, коли на перший план виходять виразність, завершеність, злагодженість, порядок, гармонія та ін., сприймаючи твори мистецтва, людина переживає у здійсненому вигляді те, що є її заповітними мріями або неявними бажаннями. Досить часто при цьому спрацьовує ефекти впізнавання певних ситуацій життя, настроїв, прагнень; відбувається людська само ідентифікація, виведення у виразні форми чогось неясного та непевного. Саме моменти сприйняття мистецьких творів, пов'язані із спогляданням того, що відповідає ідеалам, бажанням, прагненням, підсвідомим людським бажанням та смакам, відіграють вирішальну роль у виконанні мистецтвом гедоністичної функції.Всі окреслені вище особливості мистецтва концентруються навколо вихідного засобу художнього відтворення дійсності – навколо художнього образу. Щодо гедоністичної функції музичного мистецтва, то тут немає сумнівів – неможливо вивчати а, там більш, сприймати той, чи інший мистецький твір адекватно коли він тобі не подобається.Проте, мистецтво перестає бути мистецтвом, коли сповідує якусь одну-єдину функцію. Так, наприклад, сучасна „музика для ніг”, окрім гедонізму на фізіологічному рівні, не може похвалитися, насамперед, глибоким гносеологізмом. А що вона „виховує” в людині? Хіба що легковажне, поверхове ставлення перш за все, до самої себе. Словесні її тексти, типу: „я думала ти – моя палавінка, а ти аказался халодною льдінкой”, не несуть ніякої суттєвої інформації і, як вже вказувалося вище, не запам’ятовуються. Загалом, зараз не важливо, ЩО співається. Головне – ХТО співає! Фабрика т. з. „зірок” працює тут на повну потужність, і той, хто стає психічно залежним від її продукції (перш за все тут хотіло б ся згадати численних журналістів наших ЗМІ), набуває рис якогось поганського персоноуклінника, що поклоняється, правда, не мертвим, а живим ідолам. Або ж стає особою з ознаками фетишизму та інших психічних захворювань. Так вже вийшло у нашому суспільстві, особливо – у тому специфічному „бомонді”, що складається із політичних діячів, журналістів, та безлічі т. з. „продюсерів”, „іміджмейкерів” тощо, -- там обов’язково треба знати хто така п’ятдесятилітня Лоліта, чи, які-небудь „Іванушкі Інтернешнл”, і зовсім необов’язково знати, хто такий Сильвестров. Навпаки – знання і любов до музики В. В. Сильвестрова вважається в тих колах моветоном і, взагалі, не обговорюється. Вищеописана ситуація стосується не тільки т. з. „еліти”. Вона носить масовий характер. І якщо, на багатолюдних концертах усіх цих „іванушок”, загалом, все проходить більш менш пристойно, (за виключенням хронічних куп сміття на Майдані), то в нічних клубах, казино та дискотеках картина дещо не така рожева. Вітчизняний наркобізнес надзвичайну потугу якого ніхто не хоче вивчати, диктує тут свої жорсткі й підступні правила. Мова йде про т. з. „рейвову культуру”, яка насаджується молоді представниками наркобізнесу. Одноманітні, шаманські ритмо-динамічні та інтонаційні характеристики цієї „культури” спрямовані на приспання свідомості, занурення людини у досить глибокий транс, що, в свою чергу провокує до вживання галюціогенних наркотиків. Найбільш розповсюдженим із них є „екстазі”, наркотик, що в свою чергу провокує нестримне бажання рухатися. Людина втрачає контроль над власною поведінкою, танцює у прямому сенсі цього слова „до впаду”, і досить часто дорога із дискотеки до дому, пролягає через реанімацію. Подібних випадків аж занадто багато. Так ми бачимо, що надмірний гедонізм у явищі, пов’язаному із музичним мистецтвом, може мати досить негативні наслідки. Авангардизм – течія в мистецтві 20 ст що порвала з реалістичною традицією(експресіонізм, футуризм, сюрреалізм). Наприклад, можна вважати, що авангардне мистецтво певним чином впливає на душевно-емоційний стан людини, а тому й на всі її життєві прояви.

 

 

 

 

66. Подайте основні історичні віхи виникнення та утвердження ісламу.

Іслам –наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської ліги 1980р. в різних країнах налічувалось понад 800 мільйонів послідовників ісламу. Мусульмани живуть більш як у 120 країнах світу. В 35 країнах вони становлять 95 – 99% населення, в 13 державах – впливову меншість, а у 28 країнах – іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія). Термін “іслам” у перекладі з арабської означає “покірність”, а того хто прийняв релігію називають відданими (з арабської - мусульманином). Звідси друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її називають ще й “магометанство” (від зміненого імені Мухамед - Магомет). Іслам виник в Аравії в VII столітті н.е. Походження його ясне, ніж походження християнства, буддизму. За мусульманської традицією засновником ісламу був пророк Муха мед, араб, який жив у Меці. Аравія була здавна населена семетичними племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслом, торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводячи верблюдів, вівців, кіз коней. Аравія була економічно і культурно зв‘язана із сусідніми країнами – Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торговельні шляхи між цими країнами йшли через Аравію. Один з важливих вузлів перетину торговельних доріг був в Мекканському оазисі, близько узбережжя Червоного моря. Родоплемінна знать, яка проживала тут, писемні колоти (кулоти) знаходила багато вигод із торгівлі. В Меці утворився релігійний центр всіх арабів: в особливому святилищі Краба були зібрані священні зображення і культові предмети арабських племен. Були в Аравії і поселення іноземців, в основному іудейської і християнської общини. Люди різних мов і релігій спілкувались між собою, віддавали їх впливом один на одного. В VІ ст. В Аравії почався занепад караванної торгівлі так як торгівельні шляхи перемістились на схід, в Іран. Це порушило економічну рівновагу, яка трималась роками. Кочівники, які втратили досвід від караванного руху, почали схилятись до осілого способу життя, переходили до землеробства. Зросла в потреба в землі, посилились сутички між племенами. Стала необхідність в об‘єднанні. Виник рух за знищення писемних кулотів. Такі були історичні передумови для виникнення ісламу. В Аравії іслам поширився на сусідні країни. Як і будь-яка релігія, іслам має ряд течій, найпоширенішими з яких є сунітська та шиїтська, що відрізняються одна від одної деякими догматами і обрядами. Основні визначення ісламу викладені у “святій” книзі мусульман – Корані (у перекладі з арабської “Коран” означає “читання”). Написаний він у ХХ ст.., але протягом часу в нього вносились доповнення і зміни. Коран розділено на 114 глав. Вони розміщені в хаосі, просто за розмірами: більш довгі ближче до початку, більш короткі – до кінця. Сури мекканські (більш ранні) і медінсоні (більш пізні)пермішані. Одне і теж повторюється багато, нібито в різних сурах.

 

67. Окресліть роль П. Юркевича в розвитку української філософії XIX ст.

Як філософ П. Юркевич відрізнявся глибоким знанням історії філософії, новітніх для того часу течій і напрямів філософської думки. Він був переконаний у тому, що розвиток філософської думки, як і саме життя, досить різноманіт­не і його важко підвести під мірки яких-небудь визнаних ідей, теорій, думок. На формування поглядів П. Юркевича найбільший вплив мали філософія Платона і Канта, яких він вважав фунда­торами західноєвропейської філософської думки в її су­часному стані і майбутньому розвитку. Відповідно до цього він виділяв дві епохи в розвитку філософії, з яких перша відкривається Платоном, друга — Кантом. Водночас при всій своїй орієнтації на вчення Платона і Канта П. Юрке­вич осмислював їх в нових ракурсах, незвичних для того часу, з виходом на філософію майбутнього, де істина кан­тівського вчення про досвід можлива тільки внаслідок істин платонівського вчення про розум. П. Юркевич не сприймав скептицизму Канта, проти­ставлення сутності і явища, теоретичного і практичного розуму. Як і інших мислителів, Канта П. Юркевич сприймав критич­но. Так, на його думку, різниця між явищем і річчю в собі не метафізична, як це думав Кант, а гносеологічна, тобто поняття сутності і явища означають різні ступені доскона­лості нашого знання і розуму. Реальність світу у П. Юркевича не викликає сумніву. Світ не має ні початку, ні кінця, підлягає нашому розуму як процес іманентного саморуху, в якому матерія перехо­дить у форму, можливість — у дійсність і таким чином витворює істоти природи не за родовою, а за їх конкрет­ною сутністю. Світ постає як система життєвих явищ, по­вних красоти і значущості, єдності матеріального та іде­ального, що знаходить свій відбиток в абсолюті. При розгляді моральних проблем П. Юркевич зверта­ється до морального вчення Канта. Юркевича і Канта об'єднує моралізм. Усвідомивши внутрішню сутність ети­ки морального обов'язку, він спрямовує свою увагу на поєднання зусиль релігійної та класичної філософії у ви­рішенні питання про пошук людиною моральності у внут­рішньому та зовнішньому світі. Відповідно до поглядів П. Юркевича центром будь-яко­го духовного життя є серце, яке постає глибинною осно­вою людської природи і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини і її серця, відбивається індивіду­альна особистість, де розум тільки вершина, а не корінь духовного життя людини. Із серця починає і зароджуєть­ся рішучість людини на ті чи інші поступки, в ньому ви­никає багатоманітність намірів і бажань; воно є сідалом волі і бажань (хотінь). Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних дій душі, центром багатоманітних душевних чуттів, турбот, пристрастей, морального життя загалом. Навіть знання виникають у результаті діяльності душі, завжди пов'язані з цілісним настроєм, духовно-мо­ральним прагненням. Тільки проникнувши в серце, знан­ня може бути засвоєне. Світ існує і відкривається насам­перед для глибини серця і звідси уже йде до мислення. Щодо завдань, які розв'язує мислення, то вони прихо­дять у світ своєю істинною основою не із впливів зовніш­ніх, а з вільного серця П. Юркевич, виходячи з принципів християнської мо­ралі, виступав проти класової боротьби, зазначаючи, що все людство має протистояти силам, ворожим суспільст­ву. Умовою християнського співжиття вважав мир з ближ­німи, який вимагає, щоб людина була в мирі сама з со­бою, мала внутрішній мир, який досягається самоволодінням, торжеством над своїми пристрастями, прислуховуванням до голосу своєї совісті.

 

68. Чому закон суперечності називають законом несуперечності? Яку роль він відіграє у міркуванні? Наведіть відповідні приклади.

Закон суперечності твердить: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними в крайньому разі одне із них неодмінно хибне. Наприклад, не можуть бути одночасно істинними судження: «Петренко є співучасником даного злочину», «Петренко не є співучасником даного злочину». Одне з цих суджень обов'язково хибне.Питання про те, яке з двох протилежних суджень є хибним, закон суперечності не розв'язує. Це встановлює конкретна наука і практика. Закон суперечності говорить лише про те, що з двох суджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодмінно хибне. Яким буде друге судження, істинним чи хибним, закон суперечності також не розв'язує. Воно може бути як істинним так і хибним. Так, із двох суджень: «Усі обвинувачувані мають право на захист». «Деякі обвинувачувані не мають права на захист» - друге судження хибне, а перше істинне, А якщо візьмемо такі два судження як «Іваненко під час здійснення злочину перебував на «місці здійснення злочину», «Іваненко під час здійснення злочину був на роботі» — то хибним може бути не тільки одне з них, а й обидва, а істинним буде трете судження, наприклад: «Іваненко під час здійснення злочину був у Петренка».Отже, істинність одного із протилежних суджень зобов'язує нас визначити друге судження хибним, оскільки вони не можуть бути одночасно істинними. Але встановлення хибності одного з протилежних суджень не в усіх випадках призводить до визнання другого істинним. Пояснюється це різним характером суперечках суджень.Закон суперечності поширюється на всі протилежні судження: і насупротивні (контрарні), і на суперечні (контрадикторні). Коли ми маємо справу з суперечними судженнями, то, з'ясувавши хибність одного з них, ми маємо визначити істинність другого. У тих же випадках, коли судження є супротивним, то хибність одного судження згідно із законом суперечності, не є обґрунтуванням для визначення істинним другого, котре теж може бути хибним.Закон суперечності, як і будь-який формально-логічний закон, застосовний тільки до таких суджень, у котрих ідеться про один і той же предмет, в один і той же час і в тому ж самому відношенні. Якщо ж у судженнях ідеться про різні предмети або про різні ознаки одного і того ж предмета, то такі судження не є суперечними і, отже, до них закон суперечності незастосовний. Так, не є суперечним судження: «Пальто, викрадене у потерпілого, було коричневим» і «Пальто, знайдене у обвинуваченого, не було коричневим», якщо предметом думки цих суджень є різні пальта.Закон суперечності не діє, якщо в судженнях ідеться про один і той же предмет, але предмет взято у різний час. Так судження «Петренко є осудний» і «Петренко є неосудний» - у обидва можуть бути істинними, якщо у першому них мається на увазі один час (наприклад, до здійснення злочину), а у другому — інший: час здійснення злочину або після нього).Незастосовний закон суперечності також у тих випадках, коли в судженнях предмет думки береться у різних відношеннях. Наприклад, судження: «Петренко є здібний» те «Петренко не є здібним» - можуть бути одночасно істинними, якщо у першому судженні йдеться про здібності Петренка до гуманітарних наук, а у другому-про здібності до математичних наук. Закон суперечності не заперечує реальних суперечностей, які існують в об'єктивній дійсності. Він забороняє лише логічні суперечності, суперечності «із самим собою». «Логічної суперечності, при умові, звичайно, правильного логічного мислення не повинно бути ні в економічному, ні в політичному аналізі». Дотримання вимог закону суперечності є необхідною умовою пізнання суперечностей, існуючих у дійсності, оскільки тільки несуперечливе мислення може правильно відобразити об'єктивні суперечності. Формально-логічних суперечностей не має бути в жодному міркуванні, в жодній науковій системі. Вони неприпустимі також у висновках суду та слідства. Закон суперечності, як і закон тотожності, відображає якісну визначеність предметів, той простий факт, що коли предмет володіє якоюсь ознакою, то не може а той же час не володіти нею. В об'єктивній дійсності не буває так, щоб одне й те ж одночасно було і не було притаманне якомусь предмету. Тому, якщо правильне визначення тієї чи іншої ознаки, то не може бути правильним у той же час його заперечення, і навпаки, якщо правильне заперечення даної ознаки, то не може бути одночасно правильним і його визнання. Розглянемо формулу закону суперечності (А не є не Д), котра означає, що не можуть бути одночасно хибними судження А і його заперечення не А, наприклад: «Ця записка написана обвинувачуваним» (А) і "Ця записка написана не обвинувачуваним» (де - А). За допомогою символів математичної логіки закон суперечності виражається так: АА, де А означає всяке судження, Ā - судження, що заперечує судження, а велика лінія над усим виразом означає, що судження А його заперечення (А) несумісні, не можуть бути одночасно істинними.У цілому ж формула читається так: «Не можуть бути одночасно істинними А і його заперечення - Ā».

 

69. Охарактеризуйте особливості та прояви професійної етики. Чим зумовлена потреба в ній?

Одне   з   основних  завдань  сучасного  керівника  будь-якої професії    вирішення  психологічних  та   ділових завдань,   що виникають    в   процесі  спілкування  та  взаємодії  з  підлеглими, колегами   та  начальством.  І  тут  важливим  аспектом  є  поняття професійної  етики. Взаємини   людей   у   процесі спільної діяльності,  який  кожна людина  присвячує  значну  частину свого життя,  завжди  викликали особливий   інтерес   і   увага  з  боку   філософів,   психологів, а також фахівців-практиків, стремившихся  узагальнити свій   досвід   ділового  спілкування  в  тій  чи   іншій   сфері, співвіднести його  з виробленими людством нормами  моральності  ісформулювати основні принципи і правила поведінки людини в діловий (службової)  обстановці. Останнім часом для характеристики  всього комплексу   питань,  зв'язаних  з  поводженням  людей  у   діловій обстановці,   а  також  як назву теоретичного  курсу,  присвяченого їхньому  вивченню,  використовується складений термін  "професійна етика".  Практичне  значення професійної етики виявляється в  першу чергу  в  сфері людського спілкування, важливої складовий  який  є спілкування  людей у  процесі  спільної  діяльності.   Якщо  з'ясовувати  походження професійної етики  –  то  можна простежити  взаємозв'язок  моральних вимог  з  поділом  суспільної праці   і   виникненням професії. На ці питання, багато  років  тому звертали  увагу  Арістотель,  потім Дюркгейм.  Вони  говорили  про взаємозв'язок   поділу   суспільної  праці  з  моральними  принципами суспільства.  Виникнення перших професійно-етичних кодексів відноситься  до періоду     ремісничого    поділу    праці   в    умовах   становлення середньовічних  цехів  у XI-XII ст. Саме тоді  вперше  констатують наявність  у  цехових  статутах  ряду  моральних  вимог   стосовно
професії, характеру праці. Однак  ряд  професій, що мають життєво важливе  значення  для всіх  членів суспільства, виникли в далекій давнині, і тому,  такі професійно-етичні   кодекси,  як  "Клятва  Гіппократа",   моральні встановлення жреців, що виконували судові функції, відомі набагато раніше. Поява  професійної  етики в часі передувала створенню наукових етичних навчань, теорій про неї. Повсякденний досвід, необхідність у  регулюванні  взаємин  людей тієї  чи іншої  професії привели до усвідомлення й оформлення визначених вимог професійної етики. Професійна етика, виникла як прояв повсякденної моральної свідомості,  потім вже розвивалася на основі узагальненої практики поводження представників кожної професійної групи. Ці узагальнення містилися як у  писаних так і  в  неписаних кодексах поводження, так і у формі теоретичних висновків. У такий спосіб це свідчить про перехід від  повсякденної свідомості до теоретичної  свідомості в сфері професійної моралі. Проте є дискусія з приводу визначення професійної етики. Одні вчені вважають, що професійна етика виникає як наука про професійну мораль, яка складається з „особливих” норм моралі, що доповнюють загальні моральні принципи. Інші вчені, навпаки, вважають, що деякі моральні норми і принципи в професійній етиці повинні бути обмежені (наприклад, лікар може бути не завжди правдивим, юрист — не завжди гуманним). Третя група вчених вважає, що неправильно шукати якісь особливі моральні норми для професіоналів, як неправильно і обмежувати (ігнорувати) загальні норми. Професійна етика— система конкретизованих моральних норм і принципів з врахуванням особливостей тої чи іншої професійної діяльності людей. Професійна діяльність, об’єктом якої стають живі люди, утворює складну систему взаємоперехідних, взаємозумовлених моральних стосунків. До цієї системи належить перш за все: 1. ставлення спеціалістів до об’єкта праці (слідчий - обвинувачений, лікар – хворий), 2. стосунки спеціаліста з колегами (адвокати між собою), 3. ставлення спеціаліста до суспільства (призма професійної діяльності, анекдот). Професійна етика є збірним поняттям, вона охоплює весь спектр професійних відгалужень етики: медичної, юридичної, педагогічної тощо.  

 

70. Поясніть, чому саме віра відіграє вирішальну роль в релігійній свідомості? Які існують визначення віри і яке для вас є найбільш прийнятним?

Релігійна віра — це впевненість в реальному існуванні надприродних істот, особливих якостей у окремих предметів. На практиці це віра в святих, пророків, вчителів, священнослужбовців, в можливість спілкування з духами, істинність догматів і релігійних текстів. В богословському розумінні релігійна віра виступає як вище виявлення людської свідомості, найвища цінність. Вірити можна в багатьох богів – політеїзм (давньогрецька релігія), або в одного - монотеїзм (Християнство). Більшість релігієзнавців вважає, що «мінімум» релігії слід шу­кати у сфері релігійної свідомості Вони, як правило, пов'язують релігію з вірою. Не випадково, що і в широкому обігу слово «віруючий» ототожнюється з поняттям «релігійна людина». Усяка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це «щось» не може виступати предметом віри у вигляді незалежної від свідомості об'єктивної дійсності. Не можна віри­ти у об'єкт як такий, а можна вірити тільки в ті або інші наші уявлення про цей об'єкт. Наприклад, вірити, що цей об'єкт існує, що він наділений тими або іншими характеристиками Таким чином, віра — це елемент людської свідомості, і вона безпосередньо спрямована на ті чи інші утворення свідомості поняття, уявлення образи теорії та ін. Вчені відзначають, що предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття та теорії. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Важливо відзначити, як активне емоційне та оціночне особи­сте відношення до свого предмета неминуче захоплює і вольо­вий процес та проявляється у тій чи іншій поведінці особис­тості. Віра, як складовий момент акту вольового вибору, відбиває стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілі­зації її духовних та фізичних сил у відповідних проблематичних ситуаціях за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви. Предметом релігійної віри є надприродне. Надприродне, за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколиш­нього світу, перебуває по той бік та порушує їх природний хід. Релігійна людина вірує у виключний характер надприродних істот або сил, і зокрема, не застосовує до них звичайні критерії емпі­ричної вірогідності. Віра — у широкому сенсі це або визнання істинності чогось на підставі свідчення іншого, або мислення чогось як можливо істинного. У вужчому сенсі, однак, віра — це сильна інтелектуальна згода, позбавлена страху помилки, із чимось на підставі свідчення іншої особи, чий авторитет людина визнає, оскільки вона бачить, що ця особа варта довіри. Оскільки така згода інтелекту позбавлена підґрунтя власних доказів істинності, тому вимагається втручання волі, щоб присилувати розум до згоди. Таке втручання волі не є, однак, довільним, але опирається на знання про компетентність свідка чи того, що свідок є вартим довіри.

71. Дайте коротку характеристику розвитку філософської думки в Київському університеті в XIX ст.

У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М.Максимович певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г.Гегеля.Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум’яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці “Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість” своє бачення  сутності філософії. Завданням філософії вважав пізнання дійсності на рівні чистої свідомості, у формі ідей. У філософії, на думку О.Новицького, людська свідомість вперше звертається до себе самої, а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності, але виключно – як культивування духовності високого гатунку. О.Новицький створив власну, досить оригінальну концепцію історичного поступу філософії (чотиритомна праця “Постепенное развитие древних философских учений…”), вважаючи, що, по-перше, кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частинка цілісного процесу, а, по-друге, що філософська думка розвивається від заглиблень у природу – через власне самоусвідомлення – до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини в сфері самоусвідомленої думки та втілення її у практику життя. Філософія в Росії, на думку О.Новицького, повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, але усталити все це на власних засадах – на засадах синтезу ідеального та реального, ідей та життя. За оцінкою деяких філософів, названа першою праця О.Новицького була найвищим філософським досягненням того часу. У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький (1813-1889), професор філософії Київського університету: він розглядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання, отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає пріоритетом мислячий дух, а інша – буття в усій його реальній багатоманітності. Серед основних праць С.Гогоцького найбільш важливими постають його дослідження історії філософії Нового часу та створення “Філософського лексікону” (в 4-х т.), які досить відчутно вплинули на підвищення культури філософського мислення в Україні.Памфил Юркевич (1826-1874), який справив особливий вплив на своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу. Він вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії, високо оцінював і філософію Гегеля, на приймаючи його діалектики. У той же час він критикував як однобічні крайні філософські позиції – матеріалізм та ідеалізм: ідеалізм -  за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження значення духовного. За П.Юркевичем, поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність. Значущість духовного для людини значною мірою пов’язана із здатністю людини переводити реальні форми дійсності у ідеальні. Особливе місце у його системі посіло вчення про серце (“Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого”), яке філософ розглядав трояко: по-перше, як центр людської тілесної організації; по-друге, як центр духовної діяльності людини; по-третє, як осередок морального життя людини. У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію “кордоцентризму” (від латинського “corde” – серце), започатковану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юркевича часто визначають як “філософію серця”.Серед представників університетської філософії варто згадати В.Карпова, який переклав російською мовою твори Платона, П.Авсенєва, який, міркуючи над особливостями російської (а також, зрозуміло, і української) філософії, вважав такими її громадську, суспільну спрямованість та релігійність.

72. Розкрийте зміст логічного закону вилучення третього. Наведіть приклади його застосування.

Закон виключеного третього формується так: із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, третього бути не може. Наприклад, із двох суджень «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину був осудним» та «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину не був осудним» - одне неодмінно істинне, а друге хибне. Якщо буде встановлено, що істинним в перше судження, То друге буде обов'язково хибним, а якщо істинним визнане друге судження, то перше буде неодмінно хибним. У вигляді формули закон виключеного третього записується так: А або не-А. У математичній логіці цей закон має формулу АVА. Зміст закону виключеного третього полягає в тому, що він забороняє визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечних судження. Із закону виключеного третього випливає така вимога: у процесі міркування не можна вважати одночасно, хибними два суперечних судження і визнавати істинним якесь трете судження. Згідно з законом виключеного третього, із хибності одного суперечного судження неодмінно випливає Істинність другого І тому не може бути істинним якесь трете судження, окрім двох суперечних суджень. Істинним законом виключеного третього може бути тільки одне з двох суперечних суджень: або А, або не - А, третього не дано; третє судження об'єктивно існує, воно виключене (чому цей закон і називається законом виключеного третього). Закон виключеного третього не вказує, яка з двох суперечних думок істинна, це установлюється конкретним дослідженням» він тільки стверджує, що дві суперечні думки не можуть бути одночасно хибними, одна з них має бути обов'язково істинною. Закон виключеного третього зумовлений властивостями самих речей, він відображав той простий факт, що предмет не може мати даної властивості, або її не має. Предмету не можуть одночасно належати суперечливі ознаки:  Наявність однієї припускає відсутність другої і, навпаки. Так, обвинувачуваний М. або «винен», або «невинен» і не може бути, щоб він був «винен» і «невинен» одночасно. Закон виключеного третього має схожість на закон суперечності. Він, як і закон суперечливості, забезпечує несуперечливість і послідовність мислення. При порушенні вимоги закону виключеного третього мислення стає, як і при порушенні вимог закону суперечності, суперечним і непослідовним. Але якщо закон суперечності свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно істинними у крайньому випадку одне з них хибне, то закон виключеного третього Свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них безперечно істинне. Сфера дії закону виключеного третього вужча за сферу дії закону суперечності. Закони суперечності поширюються на всі суперечливі судження: на супротивні (контрарні) і суперечні (контрадикторні), Закон виключеного третього застосовний тільки до суперечливих суджень, а до суджень супротивних він не застосовується. Закон виключеного третього вимагає бути послідовним у мисленні, забороняє лавірувати, ухилятися від вибору одного з двох суперечливих рішень і шукати середнє рішення, вимагає давати зрозумілі, певні відповіді на поставлені запитання. Ленін, викриваючи ліквідатора, який намагався уникнути прямої відповіді на запитання про характер розбіжностей між більшовиками і ліквідаторами, писав: «Одне з двох: мізерні чи не мізерні. Говоріть же прямо. Середини тут нема, бо мова йде саме про те, можлива єдність (так, можлива, якщо незгоди мізерні або малі), чи неможлива (ні, неможливі, якщо незгоди не «мізерні»)».

73. Розкрийте зміст поняття «карсису» як важливої функції мистецтва. Чому, на ваш погляд, це поняття Ариситотель зв‘язав саме з трагедією?

Виховна функція (мистецтво як катарсис). Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого куточка людського духу, який воно не могло б зачепити своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації.

Арістотель, ким цей термін і був започаткований, називав катарсисом очищення, примирення, втіху, котрі несе мистецтво. Інші вчені вважали катарсис своєрідною "розрядкою", звільненням від негативної емоції, яку здатен викликати предмет зображення (Л.Виготський), збудженням морального імпульсу (Д.Лукач) тощо. У сучасному літературознавстві (Халізєв) катарсис визначається як певна просвітлююча, гармонізуюча енергія, яку здатна виявляти реальність (причому з її протиріччями і негативними явищами) завдяки художньому осмисленню у світлі вищих цінностей.Цінність — це щось, що має позитивну значущість. Вона може бути реально існуючим предметом або метафізичним ("загальнобуттєвим") началом, мислимим і уявним. У світоглядному плані цінності грають в житті людей роль певних орієнтирів. Вищі (онтологічні, універсальні) цінності претендують на статус загальнолюдських і загальнобуттєвих, або є такими. Уявлення про універсальні цінності історично мінливі, у різні епохи панували різні: 1) у добу європейської античності вищими цінностями вважались краса, пропорційність, істина; 2) у добу християнського середньовіччя — віра, надія, любов; 3) у добу Відродження — блага фортуни (багатство, пошана), тіла (сила, здоров'я, краса), душі (гострий розум, світла пам'ять, воля, моральні і споглядальні чесноти); 4) у добу переважання раціоналізму (17-18 ст.) — розум; 5) у антираціоналізмі (Ніцше) — стихійні пориви людини, її сила і здатність владарювати; 6) у російській релігійній філософії — любов, краса, свобода (Бердяєв, Соловйов, Достоєвський) і т.д. Катарсис присутній і в трагедіях (Арістотель), і у сміхових жанрах (Бахтін). Втім, він ослаблений або й зовсім відсутній у тих творах, де панують скепсис і тотальна іронія, де виражається радикальне неприйняття світу (твори Кафки, "Нудота" Ж.-П. Сартра, твори театру абсурду). Відкидання катарсису деякими діячами мистецтва 20 століття випливає з поглядів Ніцше, що вважав катарсис паталогічним розрядженням, уявністю. Це некатарсичне начало виникає, коли у кризисних ситуаціях у людей мистецтва з'являється потреба вивільнити хаос, свій власний страх (Ліхачев). Також воно має місце у тій частині мистецтва, що з нещадною жорстокістю висвітлює біди, катастрофи, нещастя, жахи, що падають не величезну кількість людей (Халізєв). Таке некатарсичне мистецтво може відштовхувати і лякати не менше, ніж сама дійсність. Воно не несе того просвітлюючого і гармонізуючого ефекту, як твори катарсичні. Поняття катарсису випливає з поняття цінності, тому його також можна охарактеризувати як втілення віри митця у вічне збереження і незнищенність цінностей, перш за все моральних. Некатарсичне мистецтво, відповідно, характеризує відсутність віри митця у вічні цінності. Цікаво, чи є якісь праці православних богословів і філософів, які б торкалися цієї теми? Можливо, ще у давніх Отців Церкви, бо й термін цей з'явився ще до Р.Х. Поняття "катарсису" випливає з задачі трагедії відтворювати дію і через неї за участі пресонажів "облагороджених" викликати у глядачів почуття співпереживання і співучасті, стимулювати їхнє прагнення до вдосконалення (що виразно звучить в контексті туги за "минулими часами" - "наші батьки були кращими за нас, наші діти будуть гіршими за нас"...)). Саме досягнення катарсису, точки "очищення почуттів", як наслідок кульмінації розпалу пристрастей і було метою трагедії. Певна невизначеність змісту поняття "катарсис" зумовила різні підходи до його трактування. Привертає увагу тлумачення катарсису, яке обґрунтував, зокрема, російський вчений Л.Виготський. Він зазначав, що твір мистецтва, діючи на психіку людини, викликає протилежні афекти (любов і ненависть, трагічне і комічне, піднесене і низьке, радість і смуток тощо). Такі перетворення афектів і зумовлюють розрядку нервової енергії — катарсис розглядається завершальною ланкою психофізіологічного процесу як основи естетичного сприйняття мистецтва.