філософія ч.2 12-42

12. У чому полягає корисність логіки для Вашої майбутньої професії?

 Логіка  як наука і керівництво (органон) для правильного мислення не випадково виникла в античній Греції. Її розвиток  був пов’язаний з потребами вдосконалення вміння переконливо виступати на зборах, в суді, вести публічні дискусії. Ці навички дозволяли людям досягти успіху в житті, і тому з часом навіть з’явилися платні вчителі (софісти), які навчали мистецтва мислити, доводити істинність своїх думок і навіть перемагати у словесних суперечках, не володіючи істиною, а лише завдячуючи ораторській майстерності. Отже, логіка у самих своїх початках щільно пов’язана з важливими ділянками діяльності суспільства – з політикою, юриспруденцією, громадським життям.  І в наш час логіка в такому розумінні не втрачає свого значення. Вона є базовою дисципліною у підготовці юристів і лінгвістів, а в політичній діяльності важливим її аспектом є вміння переконливо виступати перед численною аудиторією, і тому такі виступи ретельно готуються фахівцями.   Багато людей ніколи не вивчали логіки, а більшість знайомі з нею дуже поверхово. Це не означає, що ці люди не вміють мислити. Мислення є атрибутом нашого життя, і тому ми мислимо за-будь-яких умов, навіть не отримавши жодної освіти. Проте ґрунтовна освіта є бажаною для людини, оскільки в сучасному світі не можна бути повноцінним членом суспільства, не отримавши її. Не можна розкрити своїх можливостей і талантів, здійснити свою місію на цій Землі, будучи навіть дуже обдарованою особистістю від природи, але не навченої необхідних навичок і прийомів правильного мислення.  Однак не треба думати, що  опанувавши логіку, вивчивши закони правильного мислення, людина отримає гарантії істинності  у різних ділянках знання і орієнтири вірної і успішної діяльності. Це не зовсім так. Логіка не виробляє істинні шляхи. Вона більшою мірою вказує правила, за допомогою яких можна не припускатися помилок. В такому розумінні значення логіки є негативним і в такий спосіб сприяє самокритичності і, отже, самовдосконаленню. Якщо говорити про позитивні наукові досягнення логіки, вони є очевидними. Розвиток традиційної логіки і синтез її з математикою уможливили створення сучасних засобів техніки і технології, зокрема кібернетичних машин. Передача окремих властивостей людського мислення, тобто логічних правил коректного міркування машині – це вияв величезних ресурсів людського розуму. Ці відкриття зроблено на базі ще досить простих логічних систем. Але сучасні роботи в галузі комбінаторної, багатозначної, модальної та інших напрямів логіки, хоч і являють собою поки що більшою мірою  теорії і не застосовуються на практиці, відкривають перед наукою і практикою фантастичні перспективи.

 

13. Поясніть, чому християнство називають соборною релігією? Чому для нього таким важливим є спілкування?

Український народ, прийнявши в Х сторіччі Віру Православну Христову, щоб зібрати весь народ Руси-України в одну сильну соборну родину. Запровадив у своїй Церкві Соборність, заповідану народам Св. Письмом та Св. Переданням. У Християнських Церквах, за прикладом Собору Апостолів, од початку II ст. Соборність, як система управління й життя церковного, де право керівництва й вирішення справ мають усі члени Церкви - єпископ, духівництво і народ, що збереже Церкву від корупції. Соборно, така близька здавна демократичному єству нашого народу, була одною з головних передумов розквіту, внутрішньої сили і величі Української Церкви впродовж усього часу незалежного її існування. Найвищим керівним органом Української Церкви завжди був Церковний Собор, який складався з трьох частин: 1. Єпископів, 2. Духівництва, 3. Представників од вірних. Церковний Собор без котроїсь із цих трьох складових частин Церкви не вважався законним. Літописи свідчать про Українські Церковні Собори з давнього часу. Так відомо про Помісний Собор року 1147-го, за часів Київського князя Ізяслава II (на якому вільними голосами обрано й висвячено мощами Св. Климента на Митрополита України Клима Смоля-тича, визначного вченого і діяча українського) і про інші Собори. Собори збиралися в міру потреб, крайові (помісні) - для важливіших справ, як вибори Митрополита й т. ін., єпархіальні - для виборів єпископа для єпархії тощо. Єпископів завжди вибирало духівництво з народом.  Виборність єпископату завжди мала ті добрі наслідки, що між єпископами і народом був міцний живий зв'язок. У єпархіях керували Єпархіальні Собори, на яких у великому числі брали участь з правом рішального голосу вірні від парафій. Через Єпархіальні Собори єпископи ближче пізнавали своє духівництво і народ, свою паству. У єпархіях ніхто з ієрархів не керував самовладно, ніхто з духівництва не приходив до громади непрошений. На основі Св. Письма,Св. Канонів та Св. Передань, в українській Церкві обиралися всі священики і церковнослужителі і всі члени єпархіальних та деканальних установ. Всю парафіяльну церковну владу вибирала собі сама парафія, - вона вибирала кандидата на настоятелів, а єпископ благословляв його чи висвячував. Коли парафія не мала свого кандидата на Настоятеля, то такого призначав єпископ, за згодою парафії. Сутність християнства - це і є спілкування, справжнє, живе спілкування. А справжнє спілкування можливе лише в Любові. А Любов - то і є Христос. І саме в цьому сенсі християнство без Христа мертве, бо втрачає свою сутність - тоді воно перетворюється на формальність, філософію, релігію - що завгодно, а не на спосіб життя, просто буденне, щоденне, звичайне життя. Коли говориться, що там де двоє чи троє в ім*я Христа збираються, - то і є коли люди збираються в ім*я любові. це дуже просто, без якогось зайвого пафосу - любити. це, як казав у своїх проповідях митрополит Антоній Сурозький, так ставитися до іншого, так перейматися його болями і радощами, його життям загалом - щоби й себе забути. і нам страшно так любити. Мабуть саме в цьому і є отой буденний простий щоденний подвиг, нікому не помітний, - любити. і це, як на мене, і є християнство, таке, яким нам його дав Христос. це і є спілкування з Богом.

 

14. Поясніть основні значення терміну «релігія» та окресліть її провідні функції

Релігія, на відміну від таких конкретніших форм суспільної свідомості, як мораль, політика, право, претендує на всебічне відображення дійсності. Вона виступає і як світогляд, а саме — як система поглядів на світ і місце людей у ньому, на принципи їх повсякденної поведінки. Релігія як форма суспільної свідомості та світогляд є однією з найдавніших і найпоширеніших сфер духовної культури людства.Соціальний зміст релігії полягає в тому, що, як зазначалося вище, релігія виникає і розвивається у суспільстві. Це соціальна підсистема, яка в межах конкретної суспільної системи виступає водночас і в якості об’єкта зовнішніх впливів, і в якості суб’єкта свого власного впливу на різні соціальні інституції.

Західні науковці виділяють наступні ознаки та види релігій.

Функції релігії:

Компенсаторна (компенсаційна) функція: релігія дуже часто заповнює прогалини в психологічному, моральному, духовному сприйнятті світу, наповнює новим змістом сенс життя. Компенсує негативні почуття, які виникають через залежність людини від об’єктивних обставин.

Терапевтична функція (утішальна, лікувальна): релігія надає психологічну можливість нейтралізувати негативні емоції, полегшує емоційне сприйняття негативних життєвих обставин, дозволяє уникнути або полегшити стресовий стан людини, досягнути або зберегти внутрішній спокій, душевну рівновагу.

Світоглядна функція релігії проявляється у тому, що релігія як цілісна система світосприйняття дає осмислення навколишнього світу, людини, дає знання про історію людства, остаточну долю світу і людства в цілому і кожної людини зокрема.

Регулятивна функція: полягає у здатності релігії через систему норм, приписів, установок, кононів бути регулятором відносин, поведінки, вчинків, дій віруючих релігійних спільнот і навіть суспільства в цілому.

Інтегративно-дезінтегративна функція. Ітегративна функція полягає в огранізуючих можливостях і здатності релігії (через релігійні інститути, спільноти) забезпечувати безконфліктний зв’язок, певну злагоду, солідарність, згуртованість суспільства, соціальних та конфесійних груп, етносів. Але інтегративна функція проявляється як правило у внутріконфесійних відносинах, тоді як у міжконфесійних відносинах дуже часто на релігіному грунті виникає немало конфліктів, в результаті чого в поліконфесійному суспільстві релігія призводить до розколів, ворожнеч та війн, в чому проявляється її дезінтегруюча функція.

Комунікативна (горизонтальна та вертикальна) функція: релігія забезпечує спілкування віруючих як у межах певної релігійної спільноти так і поза нею (так званий екуменічний рух). Тісна комунікативність характерна для громад, де є фіксоване членство. Релігійна комунікація — це процес взаємодії, спілкування, релігійної соціалізації, передавання релігійного досвіду, засвоєння релігійної інформації, закріплення зв’язків між віруючими однієї і тої ж конфесії. Комунікативна функція має вертикальний (людина — Бог) і горизонтальний (між віруючими) зв’язок.

Аксіологічна функція: тісно пов’язана з світоглядною, але зосереджується увага на тому, що релігійне вчення формує для віруючого шкалу цінностей.

Факультативні функції:

Еноформуюча функція є продовженням комунікативної, оскільки полягає в тому, що деякі релігії стають каталізаторами формування етносів. (Наприклад: індуїсти-індуси, сикхісти-сикхи тощо.)

Культуроформуюча або культурозберігаюча функція: в межах релігійних віровчень формуються єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступає як могутній засіб упорядкування та збереження традицій та звичаїв.

Політико-ідеологічна функція: іноді релігія може використовуватись як державна ідеологія.

 

15. Поясніть, коли і за яких умов виникла професійна філософія в Україні.

Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовно.му житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які й поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а в 1544 р. - церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово стали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 р. при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов'язкової навчальної дисципліни. Історія української філософії привертає увагу вчених кінця XIX -початку XX стст. У 20-ті роки XX ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї, у книжці «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається з періоду Григорія Сковороди. Пізніше, в 60-ті роки ця думка поділяється в «Нарисах історії філософії на Україні». Та в 70-ті роки XX ст. формується нова тенденція: київські філософи доводять, що в братських школах, Острозькому науково-просвітницькому центрі, Києво-Могилянській академії формується професійна філософія України, філософські ж ідеї формуються ще в культурі Київської Русі. У 80-ті роки утверджується думка: філософія - специфічна сфера духовної діяльності — займає особливе місце в культурі як самопізнання Духу і розглядається в контексті культури, а не в системі науки, бо лише на досить високому рівні розвитку культури формується філософське теоретичне знання з функціями науки. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об'єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо. Структура філософії України визначається в залежності від соціокультурного фону. В історію філософії як науки входять, по-перше, дослідження історії філософської думки в Україні як невід'ємної складової частини світової культури. Функціонування філософських ідей створює філософсько-світоглядний ґрунт тієї культури, що об'єднує людей, які живуть в Україні і формують її народ. По-друге, історія філософії в Україні охоплює філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані саме філософами вихідцями з України. Це найвід- даленіші від суто української національно-культурної проблемати ки дослідження. У них слабкіше виражається характер власне української культури. Нарешті, до історії української філософії входять дослідження її специфіки, національних особливостей, традицій. Мова йде про світоглядну ментальність, що визначає власне українське бачення світу, про комплекс світоглядних ознак, що зумовлюють визначеність духовного світу нації в контексті історії культури юдства. Урахування усіх складових у їх взаємодії дозволяє усвідомити самобутність філософії в Україні, починаючи з Київської Русі. Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення. її вершина - філософія Григорія Сковороди.Якщо вже говорити про становлення професійної філософії в Україні, то її джерела слід шукати, на нашу думку, ще в добі Київської Русі. Звичайно, в Давній Україні ще не було спеціальних філософських шкіл, де були б задіяні професійні філософи. Зрештою, спосіб мислення українських інтелектуалів відрізнявся від їхніх західноєвропейських колег XII—XIII ст. (адже на той час припадає так званий пік схоластики). Безперечно, має рацію В. П. Пустернаков, який зазначає, що у Київській Русі ідейно-філософський клімат складався по суті інакше, ніж на Заході, але в той же час немає підстав абсолютизувати відмінність у характері історико-філософського процесу в Західній Європі і в Київській Русі [2]. Так, логіко-дискурсивний спосіб філософування, схоластичний раціоналізм віддають переважно на відкуп західній філософській парадигмі. Однак є переконливі факти того, що схоластика зародилась на Близькому Сході і про це виразно засвідчують твори Івана Дамаскіна, одного з найпопулярніших перекладних філософів у Давній Україні [3]. У всякому разі філософська спадщина доби Київської Русі виразно засвідчує, що українські інтелектуали були непогано обізнані з творчістю професійних філософів Сходу та Заходу, і самі робили перші кроки на шляху до створення власної професійної школи. Предметніше можна говорити про причетність українських мислителів до професійної філософії, коли йдеться про добу Відродження, яка не оминула й нашу країну. Чимало вихідців з українських земель були слухачами вищих навчальних закладів Західної Європи, де згодом мали змогу слухати лекції філософів-професіоналів і самі згодом ставали такими професіоналами [4]. Становленню професійної філософії, як і інших галузей гуманітарного знання, сприяла діяльність письменників-гуманістів в Україні. Професійність філософії в Україні знайшла свій найбільший вираз у братських школах, у Замойській, Острозькій та Києво-Могилянській академіях. Ми не знімаємо з рахунку середні та вищі навчальні заклади неправославних конфесій України.

 

 

 

 

16. Що таке символічна або математична логіка? Поясніть її завдання та особливості

Сучасна ж логіка (так звана математична чи символічна) — другий, вищий ступінь розвитку формальної логіки, своєрідна «алгебра» логіки. Вона застосовує математичні методи та спеціальний апарат символів і досліджує мислення з допомогою числення. А це відкриває дорогу до пізнання нових закономірностей мислення, з якими доводиться стикатися при побудові складних логічних конструкцій, зокрема в математиці, кібернетиці, теорії релейно-контактних систем, при проектуванні, в роботі електронно-обчислювальних машин, різноманітних автоматів і керуючих пристроїв. Вона вивчає ті ж закони мислення, що і традиційна логіка, але йде далі в абстрагуванні. В математичній логіці використовують математичні методи і спеціальний апарат символів і досліджують мислення за допомогою формалізованих мов. В такий спосіб стає можливим відкривати і вивчати нові закони мислення, з якими маємо справу, розв’язуючи складні логічні задачі в математиці, кібернетиці, проектуванні і роботі комп’ютерної техніки.        В такому напрямі розвивається сучасна логіка. В структурі сучасної логіки найбільш сформованими її напрямами є *пропозиційна логіка, *кванторна логіка, *комбінаторна логіка, *модальна логіка,* багатозначна логіка, *деонтична логіка.      Пропозиційна логіка займається обчисленням висловлювань, або  системою змінних  та  поєднанням  висловлювань або речень. Ця логіка не стосується класів,  як це прийнято в традиційній логіці.       Предметом обчислення кванторної логіки є предикати, тобто приписані суб’єкту властивості, наприклад, „життя є складним”. Логіка предикатів шляхом застосування символів обчислює такі речення з великим ступенем точності і дозволяє уникати логічної невизначеності. Логіка предикатів користується особливими інструментами, або функторами, які іменуються кванторами. Важливим досягненням сучасної логіки предикатів є те, що вона може описувати відношення.  Комбінаторна (лат. combinare – поєднувати) логіка розглядає певні процеси, пов’язані із змінними. Її мета – спрощення основ математичної логіки і усунення парадоксів.Модальна  (лат. modus  - спосіб, міра) логіка досліджує висловлювання з такими операторами, як „необхідно”, „можливо”, „неможливо” та ін. Сучасні логіки поділяють модальності на такі види: логічні і фізичні, абсолютні і відносні та ін.     Багатозначна логіка  - напрям математичної логіки, який розглядає більш ніж два значення (істинне і хибне) одного висловлювання. У ній застосовуються також n-значні обчислення висловлювань.     Деонтична  (грец. deontos -  належне)  логіка досліджує логічні структури мови нормативної дії, це логіка норм і нормативних понять. Подібно до модальної логіки вона працює зі значеннями „обов’язково”, „дозволено”, „заборонено”.

 

17. Охарактеризуйте зміст категорій прекрасного і потворного.

Серед найвищих цінностей людства, якими є істина, добро і краса, остання займає особливе місце в житті людини. Вона здавна була предметом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визначити, коли у мові з'явилось поняття прекрасне, однак відомо, що історичні уявлення про красу нерідко суперечать одне одному. У ті ж самі часи інше уявлення про прекрасне зароди­лося в естетичній концепції Аристотеля. Стихійний матері­алізм цього мислителя змусив його шукати сутність краси в об'єктивних властивостях предметів і явищ. Для нього краса міститься у величині і порядку. Закладена Аристотелем традиція пошуку об'єктивних властивостей предметів, що забезпечують їхню досконалість, хоч і була представлена в історії естетики численними варіантами, проте розкрити таємницю краси все ж не змогла.  Властивістю, що забезпечує довершеність, називали гармонію, симетрію, пропорцію, доцільність, домірність. З цими уявленнями пов'язані пошуки й обчислення вже згадуваного золотого перетину., тобто таких співвідношень між частинами, наприклад, людського тіла або архі­тектурної споруди, додержання яких забезпечувало б до­сконалість об'єкта. Проте виявилось, що так званий золо­тий перетин є далеко не єдиним естетично вартим пропорційним співвідношенням — і в природі, і в архітектурі в усіх сферах мистецтва естетичний вплив формують різноманітні принципи пропорційності. Водночас предмети, що побудовані за законом «золотого перетину», нерід­ко лишаються естетично нейтральними або навіть справ­ляють негативне естетичне враження. Причина тут про­ста — принцип «золотого перетину» виключає з процесу творення потенційні можливості, фантазію людини, її активну участь в естетичній оцінці. Аристотелю належить пріоритет в розумінні того, що чим складніший об'єкт стає предметом естетичної оцінки, тим важче відшукати для цього переконливу підставу. «Життя, якщо брати його винятково таким, яким воно є, не позбавлене своєрідного елемента прекрасного» та «Ні­що протиприродне не може бути прекрасним». Аристотель використовує зовсім інший принцип для визначення сутності прекрасного — принцип доцільності. «Не випад­ковість, а доцільність присутня в усіх витворах природи, до того ж найвищою мірою, заради якої вони існують чи виникли — належить до галузі прекрасного» .  Так, наприклад, естетична оцінка людини може бути спрямована на її зовнішність, тіло. І в цьому випадку до­сить буде оцінити її домірність і доцільність. Тобто люди­на може бути красивою як доцільно побудований живий організм. Але ці аспекти естетичної оцінки будуть не повними, оскільки спрямовані не на сутність об'єкта. Аристотелеві щодо цього належить геніальна здогадка: «Людина за своєю природою істота політична», вона є «суспільною твариною і за природою своєю створена для співжиття з іншими». Отже, при естетичній оцінці люди­ни слід виходити з її сутності; прекрасне в людині має перебувати в тісному зв'язку з її суспільною моральною природою. «Прекрасне те, яке окрім того, що бажане саме заради себе, заслуговує ще похвали, або, що будучи благом, приємне, тому що воно благо. Якщо у цьому зміст поняття прекрасного, то доброчесність доконче є прекрас­не, тому що, будучи благом, вона ще заслуговує по­хвали» .  Моральна цінність краси надовго стала орієнтиром естетичних прагнень і намагань людства, починаючи із стоїцизму й упродовж усієї середньовічної епохи. Самоцінність естетичного виключалась в умовах панування ре­лігійної ідеології, яка зробила суспільним ідеалом аске­тизм, духовне вдосконалення через звернення до Бога як вищого блага і краси. Все це призвело до суттєвої зміни в естетичній орієнтації з однієї системи цінностей, де пануючим принципом була краса реального світу, до другої, де таким принципом була піднесеність над реаль­ністю, духовне подолання протиріч та недовершеності дійсності. Внаслідок цього на перше місце в системі категорій висунулися поняття світла і сяйва, гармонії і пропорції, символу й алегорії. Прекрасне почало визна­чатися як «гармонія і світло. Кант, ставлячи питання про сутність прекрасного, виявляє, що прекрасне — це не тільки якість чи властивість предмета, об'єкта, а й ставлення суб'єкта до об'єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Це означає, що Кант вперше наголосив на необхіднос­ті діалектичного підходу до вивчення естетичних явищ.  Закладена Кантом традиція виявилась досить плід­ною, оскільки він першим порушив питання про специфіку прекрасного як специфічного естетичного явища, акценту­вавши увагу на відмінності естетичної якості предмета чи явища від чисто природної натуральної його властивості і якості. На думку Канта, прекрасне є цінність, це те, що ми своєю доцільною діяльністю надаємо життю, те, що пов'язане з нашою волею, почуттями, уявленням.

 

18. Поясніть, за якими основними ознаками ту чи іншу релігію відносять до світових релігій. Чим світові релігії відрізняються від етнічних, національних?  Назвіть світові релігії.

Складнішим і своєрідним явищем в історії релігії було виникнення над­національних, або світових релігій. До них належать: буддизм (виник у VI ст. до н. е., нараховує до 400 млн віруючих), християнство (ви­никло у І ст. н. е., нараховує близько 1,7 млрд віруючих), іслам (виник у VII ст. н. е., нараховує 935 млн віруючих). Кількість віруючих світових релігій наве­дена на початку 90-х років і може розглядатись як приблизна. Нині у світі існує кілька десятків оригінальних, самостійних великих релігій. Головними з них є християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм, індуїзм. Кожна з цих релігій в різних формах і під різними найменуваннями присвячена служінню єдиному всемогутньому і всюдисущому Богу. Внутрішні розбіжності у межах тієї чи іншої релігії визначають їх напрями, або течії. Християнство має три основні течії: православ'я, католицизм та протестантизм. В ісламі, наприклад, існують два головних напрями — сунізм і шиїзм; у буддизмі — хінаяна і махаяна. Крім головних, існує багато внутрішніх течій. Так, християнами вважають себе і католики, і православні, і лютерани, і баптисти, і мормони, й інокентіївці та ін. В історії релігієзнавства відомо чимало спроб здійснити класифікацію релігійних вірувань, охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. На наш погляд, доцільно класифікувати всі відомі в світі релігії за етнічною (від грец. «етнос» — народ тієї чи іншої місцевості) ознакою та рівнем розвитку. За етнічною ознакою релігії поділяються на: I. Родоплемінні. Дійшли до нашого часу з епохи первісного ладу, існують серед народів, які донині зберігають елементи родового й племінного способу життя. Поширені переважно серед аборигенів Африки (анімізм, фетишизм, магія, культ предків — звичайно в політичній літературі об'єднуються під загальною назвою анімізм (явище), анімісти (віруючі); аборигенів Америки і Австралії (тотемізм); серед народів Півночі (шаманство). II. Національні. Це релігії, замкнені національною ознакою, існують лише серед певного народу. До національних релігій належать іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, сикхізм, даосизм, парсизм. III. Світові. Поширені серед різних народів і націй сучасності. В наш час їх існує три — християнство, іслам, буддизм. За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види: I. Ранні форми релігії. Релігії, породжені первісним ладом: анімізм, фетишизм, магія, тотемізм, культ предків. II. Політеїстичні. До них належать майже всі національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму) і світова релігія —буддизм. III. Монотеїстичні. Таких релігій нині чотири. Дві з них —християнство, іслам — світові релігії, дві — іудаїзм і сикхізм —національні релігії. Етнічна релігія (рідна віра або язичництво) була заборонена в 988 році на догоду політичним обставинам, шо виникли на той час. Це була наша українська, етнічна, національна релігія.  Якщо подивитися на всю історію людства з точки зору боротьби етнічних спільнот за місце під сонцем, то стають очевидними дві тенденції, які складають відому всім боротьбу протилежностей, як у сучасному світі, так і в давноминулих часах. Це, насамперед, прагнення етносів до збереження своєї самобутності, що переважно виявляється в етнізації суспільно-культурного і релігійного життя, та як протилежність — прагнення певних сил до світового панування, що виявляється в цілеспрямованій нівеляції етнічних (національних) особливостей шляхом космополітизації, інтернаціоналізації, проголошення пріоритетів «загальнолюдських» цінностей над національними.

 

19. Коротко охарактеризуйте змістові наголоси у філософії українського гуманізму

Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С.Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення. Оригінальною є позиція С.Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми. С.Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи.
Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом. людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання, острозькі книжники грунтували на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття. На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликає український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї. У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Братства були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви.

 

20. Як ставився Бекон до індукції та дедукції? Якому виду умови ведення він надавав перевагу і чому?

Ф. Бекон і його послідовники (емпірики) високо цінували індукцію і недооцінювали дедукцію, а Р. Декарт і його прибічники (раціоналісти), навпаки, перебільшували значення дедукції й недооцінювали індукцію. Необхідно відзначити великий внесок у розвиток логіки видатних мислителів тієї епохи. Френсіс Бекон (1561—1626) запропонував докорінно перебудувати філософію і науку, метою якої, на його думку, є щастя людей, їх могутність, досягнення влади над природою. Він піддав нищівній критиці логіку Арістотеля, протиставивши їй свою логіку. Його праця «Новий Органон» мала замінити старий арісто-телівський «Органон», який Бекон вважав не тільки некорисним, але й глибоко шкідливим для науки. Перша, «руйнівна» частина «Нового Органону» містить вчення про «ідоли», або «привиди» (типові труднощі, які виникають у процесі пізнання): «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку» та «ідоли театру». Побудувати нову науку неможливо без наукового методу. Саме в розробці такого методу, який указував би шлях до істини, Бекон бачив завдання логіки, створення якої призведе до того, що наукові відкриття і винаходи здійснюватимуться не випадково, а систематично, згідно з відповідними планами. Істинний науковий метод (він вважав ним індукцію) виходить із одиничних випадків, від них переходить до найнижчих узагальнень, потім до середніх і, нарешті, до все-загальних положень. Найважливішими, на думку Бекона, є середні узагальнення, оскільки вони мають найбільше практичне значення. Бекон критикував індукцію Арістотеля і схоластів — «індукцію через простий перелік», основним недоліком якої вважав врахування в ній переважно тих випадків, які підтверджують індуктивний висновок. Цій індукції він протиставляв «індукцію через виключення», сутність якої полягає в тому, що шляхом найретельнішого порівняння багатьох фактичних даних щодо досліджуваного явища вилучаються неістотні умови його виникнення й існування, а виявляються і враховуються лише істотні. Великого значення Бекон надавав дослідженню фактів, які не узгоджуються з індуктивними висновками, бо, скільки б позитивних фактів не було зібрано для захисту того чи іншого загального положення, досить одного суперечливого прикладу, щоб воно було спростовано. Розуміючи недосконалість свого індуктивного методу, зокрема його громіздкість, Бекон висунув «ідею прерогативних інстанцій». Ідеться про існування пре-рогативних випадків, коли досліджуване явище виступає настільки в «чистому», «незмішаному» вигляді, що виникає можливість швидко і легко відрізнити випадкове від необхідного, неістотне від істотного. За цих умов можна вдатися до прискореної індукції. Серед 27 видів прерогативних інстанцій, які називав Бекон, є й досить цінні для науки. Деякі з них нагадують відомі зараз методи встановлення причинних зв'язків між явищами — метод подібності, метод відмінності і метод супутніх змін. Проте вважається, що Бекон не створив завершеної теорії наукової індукції, заклавши лише її фундамент. Ідеї Бекона пізніше розвинув Джон-Стюарт Мілль, який вважав, що метою логіки є виявлення причинних зв'язків між явищами.

21. Проблема морального вибору

Необхідність морального вибору виявляється тоді, коли обставини примушують людину прийняти лише одне рішення за наявності кількох, причому, кожне може бути оцінено з позицій добра та зла. Крім цього, повинні враховуватись як об'єктивні умови, так і суб'єктивні чинники та ситуація вибору. Саме прийняття рішення не завершує акт вибору, продовженням його слркить вибір засобів реалізації рішення, його практичне здійснення і оцінка результату. До об'єктивних умов морального вибору належить наявність варіантів вибору поведінки. Суб'єктивні чинники включають у себе ступінь морального розвитку особистості, засвоєння особистістю норм моралі, розвинутість почуття обов'язку та совісті тощо. Сама наявність об'єктивних обставин та суб'єктивних моментів ставить питання про свободу людини у своєму моральному виборі. Фаталістична позиція з даного питання вважає вибір фікцією, бо він зумовлений об'єктивними обставинами, а рішення приймається під тиском об'єктивної необхідності. Релятивістська позиція, навпаки, підкреслює абсолютну свободу людини у своєму виборі, що не обмежений жодними обставинами. Об'єктивний бік свободи вибору це наявність варіантів поведінки особистості; суб'єктивний — можливість здійснювати вчинки за внутрішніми переконаннями. Суб'єктивна свобода передбачає також і дію моральної необхідності, яка є саме суб'єктивно усвідомленою потребою людини діяти від­повідно до вимог моралі. Отже, об'єктивні обставини дають можливість людині обирати моральний вчинок чи позамо-ральний, а в силу своєї моральної позиції вона віддає перевагу першому варіанту. Оскільки боротьба мотивів тут відсутня, складається враження, що людина не робить ніякого вибору, хоча об'єктивно він присутній. Отже, наявність або відсутність боротьби мотивів характеризує лише форму морального вибору, а не його сутність. Можна зробити висновок, що моральний вибір характеризується: наявністю об'єктивних умов, що орієнтують на різні варіанти поведінки; можливістю оцінки цих варіантів з позиції добра чи зла; моральною необхідністю, тобто обумовленістю поведінки людини діючими в суспільстві моральними нормами і цінностями. Моральний вибір — це усвідомлене віддання переваги людиною тому чи іншому варіанту поведінки відповідно до особистих або суспільних моральних настанов. Кожний вибір залежить від тих цілей, які постають перед людиною, групою або суспільством. Діапазон цілей, що визначають зміст вибору, досить широкий. Реальні цілі, які обирає людина, не завжди мають власне моральний характер, але вони завжди включають моральний аспект. Наприклад, мета забезпечити собі матеріальний добробут — досить істотна, і дуже складно дати їй моральну оцінку. Моральний аспект виявляється, коли сама мета конкретизується: збільшення матеріального достатку будь-якою ціною або чесно заробляючи. Моральний аспект виявляється в тому, для чого саме людині потрібно вирішити цю проблему. Досягнення максимального матеріального добробуту може сприяти розширенню можливостей творчості або наукових досліджень. Але можна прагнути багатства тільки для задоволення особистих амбіцій, де­монстрації своєї влади тощо. Слід зауважити, що людина завжди робить вибір самостійно. Не можна вибрати за людину її мету. Запропонована другою людиною мета тільки тоді органічно вписується в поведінку особи, коли остання внутрішньо погоджується з нею, дає санкцію її вільним рішенням. Здійснюючи моральний вибір, людина свідомо віддає перевагу певній лінії поведінки, керуючись особистим уявленням про моральні цінності. Все життя людини складається з низки таких ситуацій, в яких формується як моральна особистість людини, так і її моральне оточення. Моральний вибір означає визнання пріоритету однієї цінності над іншою. В одних випадках обгрунтування вибору та сам вибір не викликають жодних труднощів, в інших — пов'язані з гострими суперечностями між загальнолюдськими, груповими (масовими, етнічними, релігійними тощо) та ін­дивідуальними цінностями. Ситуацію другого роду називають моральним конфліктом.

 

22. Охарактеризуйте основні особливості Біблії – Священної книги християн, коротко охарактеризуйте її зміст.

Біблія - є священною книгою хри­стиян, однією з найвизначніших пам'яток світової релі­гійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних текс­тів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали бо-гонатхненними — навіяними людям Богом шляхом Од­кровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Свя-щеннописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписува­чів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів. Слово «завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї — Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством. Старий Християнське богослов'я на основі змісту і спрямова­ності книг Нового Завіту поділяє їх на законоположні (Єван­гелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та пророцькі (Апокаліпсис). Склад Нового Завіту (канон) формувався поступово. Офі­ційне визнання 26 книг відбулося в 363 р. н.е. на Лаодикій-ському соборі. У 419 р. Карфагенський собор включив до новозавітного канону двадцять сьому книгу — Апокаліпсис. Поза каноном перебуває кілька десятків творів, які на­зивають апокрифічними — не визнаними священними у зв'язку з їх сумнівною вірогідністю або невстановленим походженням. Хоч жодного тексту мовою оригіналу не збереглося, вважають, що всі новозавітні тексти були написані ара­мейською мовою. Уся термінологія грецька. Грецькою мо­вою й записано новозавітний канон. У 1205 р. кентерберійський єпископ С. Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. текст Біблії було поділено на вірші. Усього їх 31 173. Саме в такому вигляді дійшла вона до наших днів. Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування світоглядних засад, спроб заглянути в майбутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреальне, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони є закріпленою в легендах справжньою історі­єю. Попри те, що немало сюжетів вступають між собою в логічну суперечність, вони об'єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг. Біблія багата своєю жанровою розмаїтістю, яку форму­ють космогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіоло­гічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи, а також легенди, байки, казки. Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в істо­рії Йосипа простежуються композиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, наближе­ній до новели. Досить колоритні есе (художньо-публіцис­тичні твори), представлені у книзі Екклезіастовій. Міцно вкоренилися у свідомість людства приповідки, афоризми. Є в Біблії історичні хроніки, юридичні кодекси, зразки ора­торського мистецтва, весільні пісні, інтимна лірика. Біблія перекладена майже всіма мовами світу, сумар­ний ЇЇ тираж найбільший у світі. При посиланні на Біб­лію зазначають не сторінку, а книгу, розділ і вірш, напри­клад: Еккл. 2, 5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5). На українську землю Біблія прийшла з Візантії. У Ки­ївській Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст. було завершено переклад інших її частин. Попри те, що в Україні було розвинуте книгодрукуван­ня, Біблію переписували до XIX ст.

 

23. Поясніть що являли собою філософські курси Києво-Могилянської академії

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом oб’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі.   Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київська Академія ще за життя П.Могили стали називати Могилянською. У 1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу. Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов (1732-1734 рр.). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття. Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси вміщували в свій зміст типові для Західної Європи кури пізньої схоластичної філософії. Курс філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику; викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі ( богослов’я ) докладно вивчали систему Томи Аквинського (томізм). Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержували наукові ступені докторів філософії, а подекуди – ще й докторів богослов’я. Завдяки цьому викладення філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: І.Галятовський, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Конинський, Г.Щербатський, Я.Козельський та ін. Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву “Поетика”. Одну із перших “Поетик” уклав Ф.Прокопович (1705 р.). Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ.Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей.На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам.У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів.Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі.Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи і особи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.

 

24. Що таке символічна або математична логіка? В якому відношенні вона перебуває до традиційної формальної логіки?

Сучасна ж логіка (так звана математична чи символічна) — другий, вищий ступінь розвитку формальної логіки, своєрідна «алгебра» логіки. Вона застосовує математичні методи та спеціальний апарат символів і досліджує мислення з допомогою числення. А це відкриває дорогу до пізнання нових закономірностей мислення, з якими доводиться стикатися при побудові складних логічних конструкцій, зокрема в математиці, кібернетиці, теорії релейно-контактних систем, при проектуванні, в роботі електронно-обчислювальних машин, різноманітних автоматів і керуючих пристроїв. Вона вивчає ті ж закони мислення, що і традиційна логіка, але йде далі в абстрагуванні. В математичній логіці використовують математичні методи і спеціальний апарат символів і досліджують мислення за допомогою формалізованих мов. В такий спосіб стає можливим відкривати і вивчати нові закони мислення, з якими маємо справу, розв’язуючи складні логічні задачі в математиці, кібернетиці, проектуванні і роботі комп’ютерної техніки. В такому напрямі розвивається сучасна логіка.В структурі сучасної логіки найбільш сформованими її напрямами є *пропозиційна логіка, *кванторна логіка, *комбінаторна логіка, *модальна логіка,* багатозначна логіка, *деонтична логіка.      Пропозиційна логіка займається обчисленням висловлювань, або  системою змінних  та  поєднанням  висловлювань або речень. Ця логіка не стосується класів, як це прийнято в традиційній логіці.       Предметом обчислення кванторної логіки є предикати, тобто приписані суб’єкту властивості, наприклад, „життя є складним”. Логіка предикатів шляхом застосування символів обчислює такі речення з великим ступенем точності і дозволяє уникати логічної невизначеності. Логіка предикатів користується особливими інструментами, або функторами, які іменуються кванторами. Важливим досягненням сучасної логіки предикатів є те, що вона може описувати відношення.Комбінаторна (лат. combinare – поєднувати) логіка розглядає певні процеси, пов’язані із змінними. Її мета – спрощення основ математичної логіки і усунення парадоксів.Модальна  (лат. modus  - спосіб, міра) логіка досліджує висловлювання з такими операторами, як „необхідно”, „можливо”, „неможливо” та ін. Сучасні логіки поділяють модальності на такі види: логічні і фізичні, абсолютні і відносні та ін.     Багатозначна логіка  - напрям математичної логіки, який розглядає більш ніж два значення (істинне і хибне) одного висловлювання. У ній застосовуються також n-значні обчислення висловлювань.     Деонтична  (грец. deontos -  належне)  логіка досліджує логічні структури мови нормативної дії, це логіка норм і нормативних понять. Подібно до модальної логіки вона працює зі значеннями „обов’язково”, „дозволено”, „заборонено”. Традиційна логіка — перший ступінь формальної логіки, тобто її «арифметика», в ній досліджувані структури думок і міркувань ще обтяжені змістом, оскільки виражені переважно засобами природної (національної) мови. традиційна, кожному висловлюванню приписує лише одне з двох істиннісних значень — істину або хибу.

 

25. Розкрийте зміст категорій добра і зла та їх взаємозв‘язок.

Добро і зло як явища морального плану фіксуються відповідними етичними категоріями. Для етики як науки, а також для моралі та моральності це є фундаментальні категорії, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення, а також і всі інші найважливіші поняття та категорії етики. Самий факт існування в людському житті таких прямо протилежних орієнтирів як добро і зло свідчить про найважливіші особливості тої ситуації, в якій перебуває людина. Ми добре знаємо про те, що людина в своїх діях різноманітного плану як правило має можливість вибору, проте це може бути досить різний вибір: вибір засобів дії, часу та умов дії, вибір варіантів організації наших доцільних дій та вчинків, нарешті, вибір найбільш прийнятного чи оптимального витрат матеріалів та енергії в діяльності. Звернемо увагу на те, що в даних випадках далеко не завжди та не обов'язково вибір має носити альтернативний характер, тобто це не обов'язково повинен бути вибір з-поміж двох протилежних позицій. Із категоріями добра і зла ситуація інакша: тут перед нами саме альтернатива, оскільки сторони відношення виключають одна іншу. Окрім того, добро і зло стосуються не стільки конкретного змісту певних дій, скільки їх характеру, спрямованості, відношення до людини. Ще Сократ в своїх знаменитих бесідах із мешканцями Афін висміював софістів за те, що вони ототожнюють такі явища як добро і благо із якимись окремими речами чи явищами. Все це може бути осмислене в такому плані, що у самій альтернативності людського вибору між добром і злом йдеться про внутрішній вибір, точніше – про вибір певного внутрішнього відношення. За великим рахунком це означає, що людина має моральну свободу волі, тобто може здійснювати дещо таке, що не можна звести до конкретності ситуації чи до сукупності речей та явищ, втягнутих у ситуацію, в якій перебуває людина. Наприклад, можна виконувати свої службові обов'язки, перебуваючи у дуже різних відношеннях до цього процесу: можна їх виконувати із радістю, можна – спокійно, із усвідомленням їх необхідності, можна - роздратовано, можна - відсторонено, можна із внутрішньою огидою та ін. Весь цей спектр внутрішнього відношення може супроводжувати приблизно дії того ж самого плану та змісту в їх фізичному вимірі, проте саме з позиції внутрішнього людського відношення до цих дій кожного разу буде відбуватись щось зовсім інше. Отже, вибір між добром і злом – це вибір характеру відношення до дійсності, вибір, який, звичайно, буде мати й певні наслідки та результати. Моральне добро і моральне зло являються універсальними протилежностями, які взаємно заперечують одне одного і разом з тим завжди існують в єдності. Вони виступають критерієм розрізнення морального і аморального у свідомості та поведінці людини. Варто відзначити й те, що під визначення добра і зла можуть підпадати для нас явища, викликані не людськими діями, а зовнішніми для нас процесами, як-от природними катастрофами, вірусними епідеміями, а також соціальні катаклізми, що виникають стихійно і безконтрольно. З іншої сторони, ми повинні розуміти, що відсутність в нас чітких уявлень про сутність добра і зла повністю нас обеззброює в наших оцінках того, що відбувається в житті. Нам потрібні моральні орієнтири, і вони повинні бути достатньо визначеними і виразними. А відтак, ми не можемо відмовитись від визначення етичних категорій добра і зла та свідомого їх використання. Проте ми не повинні плутати поняття добра і зла із реальними ситуаціями, в яких добро і зло проявляються та в яких вони набувають кожного разу певного конкретного змісту. Тобто найперше завдання, що стоїть перед нами, - це завдання визначити етичні категорії добра і зла саме як поняття, а не як конкретні випадки їх проявів; маючи в своєму розпорядженні чіткі визначення понятійного (ідеального) змісту добра і зла, ми можемо із такими визначеннями підходити до будь-яких реальних ситуацій життя, порівнювати їх із ідеальним змістом понять та оцінювати або з позиції добра як такого, або – зла як такого. Якщо ми не зможемо отримати відповіді на питання про те, що є за сутністю добро або зло, то ми не зможемо користуватись цими словами, але самі ці поняття не можуть і не повинні співпадати із жодними реальними випадками, в яких ми те чи інше вважаємо саме добром чи злом. Тобто саме поняття добра (так само як і поняття зла) повинно бути настільки широким, щоби в його зміст могли увійти різноманітні, тобто будь-які явища, що ми їх можемо оцінити у таких визначеннях – у визначеннях добра (чи зла). Що саме люди будуть вважати, наприклад, добром, всього того перерахувати не можна, але чомусь, за якимись ознаками вони вважають це добром, і саме такі ознаки і повинні про фігурувати у визначенні добра як етичної категорії.

 

26. Поясніть, якими засадничими положеннями відрізнялись між собою язичницькі та монотеїстичні релігії. Чому, на Ваш погляд, на першому плані в розвинених суспільствах вийшов монотеїзм? В чому полягають його історичні переваги?

Монотеїстичні релігії — це такі, які будуються на визнанні одного, єдиного Бога; інші надприродні істоти (ангели, святі, пророки тощо) — це посередники між Богом і людьми. МОНОТЕЇЗМ Віра в одне єдине божество,  в  єдиного  бога,  єдинобожність; протилежність політеїзм. В  богословській  літературі  до  монотеістичних релігій відносять іудаїзм, християнство і іслам. Монотеїзм не впроваджується одним лише чиїмось бажанням. Передчасні спроби релігійних реформ зазнають краху. Так, однобожжя Атона, введене в Єгипті фараоном Аменхотепом IV, ненадовго пережило свого творця, — після його смерті знову запанували Озіріс, Ізіда та інші старі божества. А в іншій історичній ситуації, коли імператор Юліан Відступник спробував відродити язичницьку релігію і всіляко підтримував її, християнство без особливих зусиль пізніше повернуло собі тимчасово втрачені позиції. У першому випадку монотеїзм не відповідав відносинам рабовласництва, у другому політеїзм — феодалізму. Тому християнство, що явило світу Єдиного Бога за кілька століть до утвердження феодалізму, виявилося суголосним історичному процесові.Київська Русь теж не залишилась на узбіччі цього процесу. Християнство стало її державною релігією після невдалих спроб пристосувати до нових умов численний пантеон богів на чолі з Перуном. Поза сумнівом, говорячи про християнізацію Русі, необхідно розглядати весь комплекс причин, які до цього спричинилися. Виводити її лише зі зміни суспільних відносин було б надто великим спрощенням. Але інші причини — то вже теми інших статей. Визнаними монотеїстичними релігіями вважають три абрамічні релігії: юдаїзм, християнство та іслам, а також новіші, що з’явилися на їх ґрунті - сікхізм, растафаріанство, бабізм i бахаїзм. Ідея єдиного Бога також присутня у зараустрізмі та більшості різновидів іудаїзму. Язичництво (від давньоруського языкъ «народ», або поганство від лат. paganus — «селянин; язичник») — будь-яка політеїстична релігія з погляду монотеїстичних (наприклад, християнства, ісламу). Християнство, мусульманство, як монотеїстичні релігії, всіляко переслідували поклоніння багатьом богам, нав'язуючи поклоніння одному богові. У Біблії язичниками названо, поміж іншими, давніх греків та римлян, що мали пантеони богів, яким вони поклонялися. (Серед найвідоміших: (грец.) Зевс, Аполон, Афіна, Деметра, Гефест; (рим.) Юпітер, Марс, Венера, Меркурій, Нептун). Свій пантеон богів мали всі давні племена. Так, скандинави мали культ богів Одіна, Фреї, Локі. Подібні культи мали давні кельти, давні єгиптяни, давні слов'яни та інші народи. Частина народів світу дотепер зберегла свої вірування та релігії. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, що до певної міри це зберігається і по-сьогодні. Звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії.

 

27. Поясніть, чим відрізнялись філософські курси Києво-Могилянської академії від типових схоластичних курсів Західної Європи?

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом oб’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київська Академія ще за життя П.Могили стали називати Могилянською. У 1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу. Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов (1732-1734 рр.). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття. Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси вміщували в свій зміст типові для Західної Європи кури пізньої схоластичної філософії. Курс філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику; викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі ( богослов’я ) докладно вивчали систему Томи Аквинського (томізм). У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже – й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння ( тобто, кажучи мовою сучасної науки, – реальної дійсності ) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення. У своїх філософських викладах професори філософії послуговувались працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Томи Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніця, Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося великого значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання. Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержували наукові ступені докторів філософії, а подекуди – ще й докторів богослов’я. Завдяки цьому викладення філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: І.Галятовський, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Конинський, Г.Щербатський, Я.Козельський та ін. Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву “Поетика”. Одну із перших “Поетик” уклав Ф.Прокопович (1705 р.).

 

28. Окресліть основні логічні ідеї Л. фон Вітгенштейна.

Мова і світ — центральні поняття всієї філософії Вітгенштейна. У його знаменитому «Логіко-філософському трактаті» вони постають як «дзеркальна» пара: мову відображає світ, тому що логічна структура мови ідентична онтологічній структурі світу. Світ складається з фактів, а не з об'єктів, як визнано в більшості філософських систем. Світ представляє весь набір існуючих фактів. Факти можуть бути простими і складними. Об'єкти є те, що, вступаючи у взаємодію, утворює факти. Об'єкти наділені логічною формою — набором властивостей, які дозволяють їм вступати в ті або ті відносини.У мові прості факти описуються простими реченями. Вони, а не імена, є простими мовними одиницями. Складним фактам відповідають складні речення.Вся мова — це повний опис всього, що є в світі, тобто всіх фактів.Мова припускає також опис можливих фактів. Така мова цілком під порядковується законам логіки і піддається формалізації. Усі речення, що порушують закони логіки або що не відбивають спостережуваних фактів, як уважає Вітгенштейн, є безглуздими. Так, безглуздими виявляються речення етики, естетики і метафізики. «Про що не можна говорити, про те слід мовчати» — такий останній афоризм «Трактату». Пізніше Вітгенштейн розглядав мову як рухому систему контекстів,«мовних ігор», підвладну виникненню суперечностей, пов'язаних з неясністю смислів використовуваних слів і виразів, що повинні усуватися шляхом пояснення останніх. Пояснення правил уживання мовних одиниць і усунення суперечностей, за Вітгенштейном, і складає завдання філософії. Л. Вітгенштейн наголошував, що роль мови в пізнанні і діяльності людей неможливо переоцінити. Мова, згідно з його поглядами, не просто засіб передачі іншим знань і намірів, що вже є в людини, вона є важливим засобом пізнання і засвоєння світу, організації спільної діяльності людей. Подібну думку на століття раніше висловлював Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835): пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його – „... кожна мова утворює тканину, зіткану з понять та уявлень певної частини людства”. Ідеї Гумбольдта пізніше знаходять розвиток у філософії неогумбольдтіанства, зокрема в працях Едуарда Сепіра (1884-1939) та Бенджамена Уорфа (1897-1941). І донині перебуває в колі наукових дискусій гіпотеза Сепіра-Уорфа, згідно з якою в мовному світі все відносне; ми членуємо світ так, як нам підказує рідна мова.Антропологічний підхід до мови, що визначився ідеями німецької класичної філософії і реалізувався у філософській концепції мови Вільгельма фон Гумбольдта, простежуємо й у лінгвістичній філософії Людвіга Вітгенштейна. На думку останнього, мова – це та призма, через яку і за посередністю якої ми взагалі дивимося на світ. При цьому природно, що саму призму ми не помічаємо. Метафора оптичного засобу (чи органу), за допомогою якого ми дивимося на світ, але самого не помічаємо і не можемо помітити, повторюється у Вітгенштейна в різні періоди його творчості. У нормальних ситуаціях, на думку філософа, ми не повинні звертати увагу на свій оптичний інструмент. Але іноді, самі того не усвідомлюючи, переносимо фокус свого зору на ці «призми» (лінзи), вдивляючись у неясні відблиски, які грають на їхній поверхні, уявляємо, що вдивляємося в глибоку сутність досліджуваного явища. Частіше всього це відбувається тоді, коли людина філософствує. Л.Вітгенштейн переконаний: «проблеми, що виникають через неправильне розуміння мовних форм, мають характер глибини. Це глибоке занепокоєння… Воно коріниться в нас та:к само глибоко, як форми нашої мови». У свою чергу неадекватне прочитання форм мови, подібно до окулярів, що спотворюють, породжує неправильне бачення речей. Це посилюється ще й тим, що мисленнєві схеми, моделі, формули і т.ін. нерідко ототожнюються із самою дійсністю. Вербальне трактування часто витісняє реальне бачення ситуації. Звикнувши використовувати мовні форми для відтворення реальності, ми починаємо сплутувати їх з самою реальністю, недооцінюючи складний, багатогранний і далеко не прямий характер зв’язку мови і реальності. У цьому суть «пасток мови».

 

29. Розкрийте зміст естетичної діяльності і назвіть її основні сфери.

Естетична діяльність універсальна; вона включає як життєво необхідні сфери суспільного життя (виробництво, побут, етикет, поведінка, мода, традиції, обряди), так і ті сфери, де людина заявляє себе вільною від прямих життєвих потреб , - перш за все - художньо-творчу сферу (створення творів мистецтва, технічний дизайн, різні види самодіяльної художньої творчості, художньо-теоретична діяльність, ужиткове мистецтво, прикрашення побуту та житла, та ін). Естетичне, яке по-суті є результатом „матеріалізації” сутнісних сил людини, є явищем  соціальним, бо пов’язане не лише із трудовою та перетворювальною діяльністю, але також із спілкуванням, історичними естафетами різних поколінь, із намаганням людини у будь-який спосіб виразити у зовнішніх формах свій внутрішній духовний потенціал, із проведенням різних громадських, спортивних заходів, державних свят та церемоній. Естетичне, не маючи, як вже зазначалось, емпіричної, фактичної зовнішньої окресленості, пронизує всю різноманітність людської діяльності і поведінки. За своєю суттю естетичне є щось ідеальне, а тому невловиме щодо якісного визначення, бо безпосереднім суб’єктом і носієм естетичного є людина (як правило, вже сформована, із розвиненою свідомістю). Тому можна впевнено стверджувати, що естетичне проявляється не лише у формах людської діяльності, у різноманітних сферах людської життєдіяльності, а в конкретній людині: в її поглядах, переживаннях, способі житя та поведінки.Естетична діяльність хоча й пов'язана із матеріальним виробництвом, лише у мистецтві  набуває самостійної цінності. Естетичне знаходить своє втілення в художньому, коли мистецьки створена форма спроможна викликати естетичні емоції. Виникають ці емоції під впливом всього змісту психічного і духовного досвіду людини, всіх компонентів мистецького твору як нерозривної єдності естетичного і художнього. Сфери проявів естетичного безумовно пов'язані із тим, що творить людина, спираючись на унікальні властивості і можливості власного інтелекту. Проте, як відомо, естетичне стосується не лише соціальних та культурних явищ: естетичне поширюється і на природу, космос. Останні відіграють таку колосальну роль не лише в існуванні людини і суспільства, а в усьому спектрі людських відносин до дійсності, що, звичайно, вони не можуть лишитися ні поза духовними спрямуваннями, ні поза проявами естетичного. Таким чином, природа, світ, світобудова постають найпершою, найширшою сферою проявів естетичного в житті сучасного суспільства. В своїх творчих прозріннях людина багато чого запозичає у природи, вчиться в неї аж до того, що й певні інженерні рішення вона здобуває, вивчаючи природні процеси. Людина чутливо сприймає її звуки, ритми, барви, коливання, вібрації, милується різноманітними формами, конструкціями, конфігураціями тощо. Природа для людини є найвищим і абсолютним взірцем. У своїй діяльності людина прагне слідувати цим найвищим зразкам   і „віддзеркалювати” цю вищу досконалість у продуктах власної творчості.. Але людина не прагне механічно і просто копіювати природу. Вона завжди хоче бути творцем, прагне перевершити і себе, і природу, створити щось більш геніальне і досконале. Цей рух до абсолютної досконалості і є основою творчості, яка закладена у людській природі. В культурній сфері щодо естетичного пріоритетне місце, безумовно, належить мистецтву як найпершій формі художньої творчості. Про мистецтво мова буде спеціально йти далі, проте відзначимо, що саме мистецтво спеціально спрямоване на виявлення естетичних явищ та якостей у будь-яких їх формах та матеріальних втіленнях. Тому естетику досить часто розглядають як загальну теорію або навіть філософію мистецтва. Дуже важливою для людини і суспільства сферою проявів естетичного постає побут, де людина задовольняє свої важливі життєві потреби (відпочинок, гігієна, харчування, одяг, самообслуговування та ін.). Естетичне збіднення побуту як правило приводить до зниження творчої активності людини, навіть – до втрати нею інтересу до життя. Життєвий настрій людини суттєво залежить від добре налагодженого побуту. Нехтування умовами побуту в радянські часи можна вважати однією із причин негативного ставлення до того суспільного устрою (згадаймо, як іронічно і талановито побутове безладдя радянських часів зображене у фільмі Бортка за твором М.Булгакова "Собаче серце"!). Близькою до сфери побуту є сфера людського дозвілля, якій завжди приділялась серйозна увага: тут фігурують музеї, сквери і парки, зелені та ландшафтні зони масового відпочинку, численні кафе, заміські бази, туристичні траси та маршрути та ін.

 

30. Назвіть і коротко охарактеризуйте найбільш поширені концепції походження релігії

Намагання з'ясувати витоки і сутність релігії покли­кало до життя спеціальну галузь знань — релігієзнавст­во, яке разом з теологією є двома, хоч і відмінними між собою, формами осягнення феномену релігії. У лоні кож­ної з них розроблено відповідно до їх засадничих принци­пів концепції релігії: теологічні, філософські, соціологічні, біологічні, психологічні, етнологічні. Прагнучи з'ясувати особливості феномену релігії, кожна з них виходить зі своїх світоглядних орієнтацій. Водночас вони тісно взаємодіють між собою, користуючись дослідницьким інструментарі­єм одна одної, взаємозбагачуючись і взаємокоригуючись.  Богословсько-теологічні концепції. Теологія (teos — Бог, logos — вчення) — вчення про Бога і богослов'я — наука про уславлення Бога є історично першими формами вчення про релігію. Вони сформувалися внаслідок нама­гання пояснити, зрозуміти релігію «зсередини»; зробити доступними для віруючих загальні положення певної ре­лігії, образи, втілені у священних книгах, догматичні фор­мули. До них належать: догматика — системний виклад положень, які згідно з конкретною релігією вважаються істинними, екзегетика (грец. ezegeomai — витлумачую, по­яснюю) — тлумачення біблійних текстів, каноніка — тео­рія церковного права та ін. Якщо теологія безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію, різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання, то релігіє­знавство намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів у історич­ному розвитку. Богословсько-теологічний підхід до релігії — це по­гляд на неї зсередини, з позиції самої релігії, відповідного релігійного досвіду. Основою його є релігійна віра. Збаг­нути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна лю­дина, а невіруючим релігія недоступна. Віруючим влас­тивий особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід — переживання, пов'язані з відчуттям присутнос­ті у житті Вищого начала. Реалізується він на основі ви­знання абсолютності релігійного віровчення. Головне в богословсько-теологічному підході — об­ґрунтування та захист релігійного віровчення, визнан­ня вічної цінності релігії для кожної людини і людства загалом. Теологічні пояснення релігії наскрізь прони­зані ідеями, які відображають конфесійну належність їх авторів. Єднає їх визнання того, що релігія є особли­вим феноменом, результатом взаємопричетності Бога і людини. У процесі становлення теологічних пояснень окреслило­ся два підходи у визначенні релігії: супранатуралізм та історична школа в теології. Супранатуралізм ґрунтується на визнанні існування надприродної, надрозумної субстан­ції, а релігію тлумачить як «надприродне одкровення», «нестворюваний феномен». Але такий погляд вступає в су­перечність із залежністю еволюції релігії від тенденцій суспільного розвитку. Саме на це звертали увагу представ­ники історичної школи в теологи. Найвідоміший серед них німецький теолог, філософ, соціолог Ернст Трельч (1865— 1923) стверджував, що релігія є водночас суб'єктивним став­ленням до Бога та об'єктивною історичною реальністю. Згодом у теологічному релігієзнавстві заявили про се­бе роз'єднуюча та об'єднуюча тенденції. Стосувалися во­ни відносин суспільства і релігії. Представники роз'єдную­чої тенденції стверджували, що суспільство і релігія існу­ють як «самостійні величини», різняться між собою. Втілена у догматичному вченні суть релігії постає «вічни­ми істинами», «позачасовими принципами», «надісторич-ним зерном». Соціальними аспектами наділені лише яви­ща релігії, а також релігійні організації, установи. При­хильники об'єднуючої тенденції стверджують, що релігійні ідеї та принципи неухильно оволодівають світською сфе­рою, яка вже не є позарелігійною. Теологічному підходові до релігії (погляду «зсереди­ни») протистоїть філософський метод розуміння її (погляд «ззовні»). Філософський аналіз релігії. Розглядаючи релігію з пев­ної дистанції, філософія прагне з'ясувати загальні її прин­ципи та закономірності, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філо­софія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напря­мів. Однією з них є релігійна філософія, яка, вдаючись до філософської методології, досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з ре­лігійною філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філо­софія релігії — розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності й сенсу релі­гійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспіль­ства, її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. Особливість фі­лософії релігії полягає і в тому, що вона, будучи методоло­гічною основою інших розділів літературознавства, водно­час синтезує, узагальнює результати їх досліджень. Наукові дослідження релігії. Відмінність між філо­софським і науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослі­дження. Предметною сферою філософії є дослідження дій­сності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філо­софія акцентує увагу на світоглядних аспектах релігії. Най­суттєвіше для неї — як вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну зі сфер су­спільного життя у її взаємозв'язках та взаємодії: як фор­мується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони вироб­ляють у людей; як діють релігійні організації; які функ­ції виконує релігія в суспільстві.

 

31. Коротко охарактеризуйте вчення Г. Сковороди про світобудову.

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 рр. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 рр„ пере-буваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині. Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо-і в Італії. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Г.СКОВОРОДИ

-  Світ, за Сковородою, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому - справжньої основи будь-чого, тобто Бога.

• Дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них пе можна просто знехтувати, але духовна паїпура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба.

-  Біблія - особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного.

> Людина, як малий світ, мікрокосмос, "мирок", поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення.

►  Перед людиною стоить завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід міме світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі.

>  Оскціьш дух за своєю суттю с єдиний та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця.

►  Треба прислухатись до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце с осередком духовного життя в людині. Саме воно єднає раціональні п почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дас опору людині у плинному й непевному світі.

¥■ Наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук.

Визнаючи множин­ність світів, Сковорода виділяв три: макрокосмос — загальний, безмежний світ, де існує усе породжене; мікрокосм, або світик, світо­чок-людина; символічний, або Біблія. Біблія є символіч­ним світом тому, що в ній зібрані фігури небесних, земних та преподібних створінь, які можуть стати монументами, котрі ведуть нашу думку до розуміння вічної натури, яка захована в тлінній подібно тому, як малюнок захований у своїх барвах

Оскільки внутрішнє, духовне є дійсним Богом і істи­ною в людині є Бог, то істинно людське визначається не його тілом, тілесною організацією, а духом, свідомістю, волею, світом внутрішніх переконань. Дійсна людина сама божественна, сама для себе безодня, джерело, сонце, но­сієм яких в людині є серце. Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. І коли пізнання самого себе спрямо­вується не на зовнішню видимість, яка є лише «пустая пустота», предмет ідолопоклонства, а на внутрішню суть людини, воно і розкриває те, що становить істинну суть, істину в нас самих і всього світу. Життя людини — це процес безперервного духовного розвитку, засобом яко­го є самопізнання.

 

32. Чим відрізняється поняття від такої форми емпіричного пізнання, як уявлення? Наведіть приклади на підтвердження своїх думок.

Розкриваючи специфіку поняття, його порівнюють з іншими формами мислення (із судженням і умовиводом), а також з уявленням — найдосконалішою формою чуттєвого відображення дійсності. Може виникнути запитання: а чому не з відчуттями й сприйняттями? Тому, що уявлення значно подібніші до поняття, ніж відчуття і сприйняття. По-перше, останні виникають при безпосередньому контакті людини з предметами матеріального світу і тут же «згасають». А уявлення, як і поняття, постійно перебувають у свідомості людини. Щоправда, їх (уявлення) доводиться акту-алізовувати, піднімати з «архівів пам'яті», оскільки уявлення — це відтворення в пам'яті зовнішності тих предметів, які раніше сприймалися. Завдяки уявленням людина може вільно оперувати чуттєво-наочними образами предметів. А по-друге, уявлення — це чуттєві образи речей, які (образи) вже зазнали попередньої мисленої обробки. Поняття, як і уявлення, відображають предмети, явища та їх ознаки. Проте між ними існують і суттєві відмінності. Прийнято вважати, що поняття відображає множину предметів, а уявлення — лише один предмет. Це, безумовно, стосується сприйняття. А з уявленням справа складніша вже хоча б тому, що в ньому наявний момент узагальнення. В уявленні, як правило, «стирається» індивідуальна неповторність сприйнять, а іноді відбувається і свідоме узагальнення, групування образів предметів у складне уявлення. До того ж, у логіці визнається факт існування одиничних понять, що зближує їх з уявленнями. Поняття і уявлення різняться і за змістом. Часто поняття називають абстрактними, а уявлення — конкретними. Та конкретність образу передбачає не лише багатство відображених ознак (уявлення, як правило, відображає більше ознак, ніж поняття), а й їх координацію та субординацію. В уявленні ж відображені ознаки предметів координовані, але не субординовані, зокрема істотні ознаки тут не віддеференційовані від неістотних. Іншими словами, уявлення є «дифузійно»-конкретним. Вважається, що поняття відображають ознаки, які є одночасно загальними, істотними, необхідними, внутрішніми та опосередкованими, а уявлення — одиничні, неістотні, випадкові, зовнішні, безпосередні; що в понятті мисляться й ознаки, недоступні для органів чуття; що зміст понять чітко окреслений; що завдяки поняттям людина глибше проникає в саму сутність речей, набуває здатності практично впливати на них, змінювати їх. Загалом це так, хоча в уявленнях, як уже зазначалося, присутній і момент узагальнення, і осягнення істотних ознак (принаймні умовно-істотних). Це собливо стосується уявлень, які супроводжують моральні, естетичні, політичні та інші оцінки. Зміст уявлень має індивідуальний, суб'єктивний відтінок, оскільки залежить від власного життєвого досвіду, психічних особливостей людини тощо. Уявлення — це образи речей, які використовуються насамперед для «власного вжитку». А поняття з самого початку готуються для інших (а тому й для себе), для спілкування. З них елімінується (вилучається) все суб'єктивне. Вони мають загальнолюдський характер. Цьому сприяє і закріплення поняття за відповідним терміном. Уявлення ж не обов'язково об'єктивуються з допомогою мови, а коли й передаються засобами мови, то, як правило, багато втрачають у змісті, індивідуальній неповторності тощо. Важко перебільшити роль уявлень у житті людини. Вони є тим матеріалом, «сировиною», з якої виготовляються мислені образи, зокрема й поняття. Завдяки уявленням людина впізнає предмети і явища, які раніше сприймала, розрізняє їх, орієнтується в матеріальному світі. Порівнюючи образи сучасного, дані у відчуттях і сприйняттях, з уявленнями про минуле і проникаючи подумки у майбутнє в його чуттєвому «вбранні», вона осягає плин часу. Людині постійно доводиться зіставляти зміст понять з відповідними уявленнями. Правда, в цій ситуації можлива помилка, яка виявляється зокрема в тому, що уявлення приймаються за поняття, чим створюється ілюзія наявності справжніх, тобто теоретичних, знань. І це треба брати до уваги. Уявлення людини якісно відрізняються від уявлень тварин. В уявленнях людини містяться в «знятому» вигляді життєвий досвід, практика, а через них — і результат мисленого пізнання світу.

 

33. Охарактеризуйте специфіку етики сімейних стосунків. Які етичні причини слабкості сімейних союзів в наш час Ви можете назвати?

Часто так буває, що в конфліктних ситуаціях на роботі ми робимо все, аби пом’якшити ситуацію, адже «нам із цими людьми ще працювати». А коли приходимо додому – даємо собі волю та «відіграємося» на близьких, сподіваючись, що вони все зрозуміють. Однак, ми не замислюємося над тим, що з нашими домочадцями нам ще жити, і заради них ми також повинні вчитися керувати своїми емоціями, як тому вчить звичайний етикет. Поняття етики по відношенню до сім'ї уживається в значенні моральності, сімейній моралі і розглядається як оцінка вихованості членів сім'ї окремо і морального клімату сім'ї як колективу. Молоді люди, що полюбили один одного і що уклали шлюб, довіряють один одному свої індивідуальні біологічні і соціальні риси, які вони приховують від інших людей, починають вирішувати спільно всі побутові і інтимні питання. Крок за кроком в спілкуванні виявляється їхня індивідуальність у всіх її проявах (невдачах, слабостях, радощах, поразках і т. д.). Важливо на цьому етапі сімейного життя зуміти зберегти піднесеність сприйняття один одного, а цьому може сприяти тільки висока етична вихованість кожного з подружжя, їх особові якості: скромність, тактовність, соромливість, помірність і т.д. В даному випадку саме етикет допоможе молодожонам створити традиції, що скріпляють сім'ю, зробити життя в ній радісною, красивою. Етикет — це зведення певних правил поведінки, прийнята в суспільстві естетична форма прояву етичної і психофізіологічної суті людини. Він виявляється в багатьох сферах спілкування людей. Безпосередніми причинами конфліктів між подружжям зазвичай є невідповідність одну з них або обидва вимогам браку як такого, невідповідність подружжя один одному (включаючи несумісність характерів), руйнівні зовнішні дії. За цими загальними безпосередніми причинами криються групи причин конкретніших. Загальна (тотальна) непридатність до браку, виконання ролей чоловіка або дружини має місце при алкоголізмі, стійкій злочинній поведінці одного з подружжя, егоїзмі, який надто далеко зайшов, споживацтві. У всіх випадках цього роду особа жорстко орієнтована на досягнення таких цілей або використання таких засобів досягнення цілей, які принципово несумісні з браком. Не відповідати вимогам шлюбу можуть і окремі властивості особи чоловіка — духовна недорозвиненість і моральна нестійкість, нездатність вести домашнє господарство або заробляти необхідні для сім'ї засоби і ін. Кожен такий недолік може зруйнувати будь-яку сім'ю. Такі ж наслідки зазвичай має комплекс психічних рис, що іменується незлагідністю, коли всі дії одного з подружжя незалежно від його дійсних якостей піддаються критиці і осміянню. Значні наслідки викликають також недолік знань по тих або інших питаннях, з якими стикається сім'я, зневажливе відношення до браку або партнера, відсутність відповідних умінь, безвілля, схильність до протиправних проявів. Сім'я завжди була основою суспільства, осередком виховання і передання цінностей та традиції, гарантом безпечного та здорового способу життя. Сьогодення кидає численні виклики перед сім'єю, у тому числі й моральні, загрожуючи родинним цінностям. Криза української родини; надзвичайне поширення абортів та контрацепції, високий рівень розлучень і жорсткі конфлікти в сім'ях; знецінення засадничих цінностей пояснюють необхідність інституту, який по-науковому осмислює плекає та відстоює сімейні цінності.

 

34. Подайте в основних віхах історію виникнення та утвердження християнства.

Християнство є однією з найпоширеніших релігій сві­ту, яка має до 1,5 млрд. послідовників у Європі, Америці, Африці, на Близькому Сході та в інших регіонах. Це — друга за часом виникнення (після буддизму) світова релі­гія, яка охоплює три головні напрями — православ'я, ка­толицизм, протестантизм. Зародилося християнство в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського населення Палестини у процесі злиття іудаїстських сект, існуючи на перших порах як сектантське утворення в межах іудаїзму. Різні чинники прислужилися до його виникнення. Одним із найвпливовіших серед них був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжу­ваній невдоволенням населення існуючими порядками, по­встаннями і навіть громадянськими війнами. У формуванні християнства відіграла помітну роль і централізація державної влади, що потребувала відпо­відної релігійної опори, якою було уявлення про єдино­го Бога. Економічне, політичне спілкування народів Рим­ської імперії живило у їх свідомості уявлення про над­національного Бога-спасителя всіх людей незалежно від національності.,  Головними ідейними джерелами християнства були іу­даїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки (сто­їцизм), ідеологія кумранської общини есеїв, релігії схід­них народів Римської імперії.  Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало найдавнішу частину Біблії — Старий Завіт (в іудеїв він називається Танах), вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, кінець світу, а також багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудей­ського релігійного терміна «месія» (букв, помазаник, у пе­рекладі — посланець Божий, рятівник людей). Творення християнської ідеології відбувалося не без впли­ву культів східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін., адже на початку нашої ери східні релігії мали значне поширення в Римській імперії. У міфах про східних богів, які виникли набагато раніше за християнство, простежується разючий збіг подій з тими, що викладені в оповідях про Христа (переслі­дування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскре­сіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, олюднився через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо. Одночасно із становленням віровчення відбувався про­цес формування християнського культу — сукупності та­їнств, ритуалів, свят, звичаїв, обрядів. Релігійні свята і об­ряди походять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, нама­гаючись забезпечити собі успішне полювання або рибаль­ство, приплід тварин або врожай, розраховували вплинути колективними обрядами, діями на надприродне. Так по­ступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію — зміцнюють віру в надприродне, без­смертя душі, загробне життя. Вони є важливим елемен­том релігійного культу. На етапі античного християнства сформувалася свя­щенна книга християн — Біблія. Біблія є священною книгою хри­стиян, однією з найвизначніших пам'яток світової релі­гійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних текс­тів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали бо-гонатхненними — навіяними людям Богом шляхом Од­кровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Свя-щеннописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписува­чів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів. Слово «завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї — Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством.

 

35. Розкрийте особливості розуміння людини у філософії Г. Сковороди.

Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє — на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя. "Скрізь любов та віру людина пізнає себе", — твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування — віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини. Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі — її радість, кураж. Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування — земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя. Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок. Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь — це пізнання себе як само-сущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям. Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

 

36. Назвіть види понять за обсягом. В чому полягає логічна функція пустих понять? Наведіть конкретні приклади.

Обсяг поняття — множина, клас предметів, кожен з яких є носієм ознак, що становлять зміст поняття. Так, окремими предметами (елементами обсягу), які мисляться в понятті «ліс», є не дерева, оскільки жодне з них не має ознак лісу, а окремі ліси — Чорний ліс, Овруцький ліс тощо. бсяг так званих нульових понять є уявним. визначенішим є його обсяг. До речі, цей закон діє між поняттями, які перебувають у родово-видових відношеннях. Порожнє поняття — поняття, в якому мисляться предмети, котрих або ще не було й немає, або ніколи не буде. Наприклад: «людина, яка побувала на Марсі», «лікар, здатний перемогти ракову хворобу на будь-якій стадії її перебігу», «вічний двигун», «античне божество», «абсолютно чорне тіло». Не тільки непорожі, а й порожні поняття поділяють за обсягом і змістом. За обсягом, тобто за кількістю предметів, які в них мисляться, поняття поділяють на загальні й одиничні. Загальне поняття — поняття, в якому мислиться два чи більше предметів. Наприклад: «полюс Землі», «планета Сонячної системи», «елементарна частка», «відьма», «вічний двигун». Одиничне поняття — поняття, в якому мислиться один-єдинии предмет. Наприклад: «найдовша на Землі ріка», «Чернівецький державний університет»,   «найповноводніша ріка на Місяці»,  «Коростенський державний педагогічний інститут». Усі поняття, незалежно від того, до якого з перелічених видів і підвидів вони належать, поділяються на збірні і незбірні. Збірне поняття — поняття, в якому кожен елемент обсягу є сукупністю відносно самостійних предметів, що мисляться як один предмет («сузір'я», «сузір'я Водолія»; «оркестр двадцять другого століття»). Всі інші належать до незбірних. Обравши відповідну основу поділу, перелічені види понять у свою чергу можна поділити на підвиди. Так, загальні поняття поділяють на реєструючі, в обсязі яких мислиться скінченна, обчислювана множина предметів («пора року», «обласний центр України»), і нереєструючі, обсяг яких не піддається обчисленню («елементарна частка», «небесне тіло»). Пусті поняття можуть мати *фактично порожній обсяг („люди, що мандрували у сузір’ї Тельця”) або *логічно порожній обсяг, тобто містити в ньому взаємно заперечні ознаки („суха вода”). Зміст і обсяг понять взаємопов’язані. Цей взаємозв'язок виражений у логічному законі зворотного відношення між обсягом і змістом поняття, котрий формулюється так: зі збільшенням змісту поняття зменшується його обсяг і зі збільшенням обсягу поняття зменшується його зміст. Візьмемо такі два поняття: “злочин” і “посадовий злочин”. Великий обсяг має поняття “злочин”, оскільки воно поширюється не всі злочини, а поняття “посадовий злочин” охоплює тільки частину злочинів, ті, які є посадовими. Зміст же буде більший у поняття “посадовий злочин”, оскільки окрім ознак, властивих усілякому злочину, воно включає ще й ознаки специфічні, ті, якими посадові злочини відрізняються від інших. Таким чином, більший обсяг – менший зміст, більший зміст – менший обсяг поняття. За обсягом розрізняють поняття одиничні, загальні й нульові.Одиничним називається поняття, обсяг якого складається з одного предмета. Прикладами одиничних понять є такі: “Харків”, “Велика Вітчизняна війна”, “Європа”. Загальне поняття – це таке поняття, обсяг якого складається більше ніж з одного предмету. Загальним поняттям є: “людина”, “держава”, “норма права”, “злочин”, “крадіжка” тощо. До обсягу кожного з них входить не один, а група однорідних предметів. Загальні поняття можуть бути реєструючими і нереєструючими. Реєструючим називається таке поняття, до обсягу якого входить чітко визначена, яка підлягає обліку, кількість предметів. Наприклад: “планета сонячної системи”, “частина світу”, “законний представник потерпілого”. Нереєструючим називається поняття, яке відноситься до необмеженої кількості предметів. Наприклад: “зірка”, “факт”, “подія”, “явище”. Кількість предметів, що входять до кожного з них, не піддається обліку. Нульовим поняттям називається поняття з нульовим обсягом, тобто поняття, логічний клас якого не має жодного елемента. Наприклад, “круглий квадрат”, “трикутна трапеція”, “вічний двигун”, “русалка” тощо.

 

37. В чому проявляється етична функція мистецтва? Яку роль відіграє мистецтво в Вашому житті?

Виховна ("формування цілісної особистості). Виховне значення філософії полягає у впливі на формування світогляду, політики - на політичні погляди, а от мистецтво впливає комплексно і на розум, і на душу людини, формує цілісну особистість. Та вплив мистецтва не дидактичний, не моралізаторський. Мистецтво впливає на особистість через естетичний ідеал, який виявляється як в позитивних, так і в негативних образах. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом. Цей досвід виступає як художньо організований, узагальнений, осмислений художником. Крім цього, особливості сучасного життя роблять чи не найважливішою ще одну здатність мистецтва - контакт із твором мистецтва дає можливість розрядити внутрішню напругу, хвилювання, що породжується реальним життям, хоча б частково компенсувати монотонність буденності. Особливості впливу мистецтва на людину: 1. за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий її світ у цілісності; 2. воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати і роботи людину величною; 3. безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості, найбільш рухливою і пластичною сферою людської психіки; 4. за допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, які називають естетичними, або художніми. Мистецтво посідає унікальне місце у духовному житті суспільства завдяки своїй поліфункціональності. Майже кожна з функцій мистецтва являється "дублером" тої чи іншої форми практичної діяльності людини: існує наука, призначення якої - вивчення і пізнання оточуючого світу, але і мистецтво - пізнання, є педагогіка, але і мистецтво - засіб виховання, існують мова та сучасні засоби комунікації, а мистецтво - особлива мова і засіб інформації. Різноманітні види діяльності людини не підміняють мистецтво, або мистецтво не заміщає ні одну з форм діяльності людини, а навпаки, воно специфічно відтворює, моделює кожну з них. В цьому і полягає основна особливість мистецької діяльності в її всезагальній формі. Мистецтвознавство - це сукупність таких спеціалізованих наук, які покликані вивчити походження і соціально-естетичну суть мистецтва, його конкретні форми, характер функціонування тощо. Існує досить багато визначень поняття "мистецтво", кожне з яких, опрацьовуючи багатовіковий досвід вчених - дослідників мистецтва, -по-своєму висвітлює його призначення і сутнісні риси. Одним із них є наступне: Мистецтво - це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі. Виховна функція, її специфічною особливістю є наявність в усіх формах суспільної свідомості: релігії, політиці та ін. В мистецтві надзавданням виховної функції є формування цілісної гармонійної особистості, використання різних механізмів впливу для досягнення цієї мети. У структурі арістотелівської тріади функціональності мистецтва виховній функції відведено другу позицію. Тобто вона стала сполучною ланкою між пізнавальною функцією і функцією емоційного впливу. Виховна функція безпосередньо пов'язана з процесом активізації емоційно-чуттєвого начала, яке сучасна естетична наука також ототожнює з компенсаційною та комунікативною функціями. Музика - це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких - узагальнені інтонації людської мови. Архітектура. Образотворче мистецтво Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об'єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках.  Архітектура (лат. architectura, від грец. architektekthon - будівничий) - мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей і естетичних переконань суспільства. Скульптура. Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає "висікаю", "вирізаю". Скульптура - це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів. У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це пов'язано, перш за все, з можливостями, якостями того матеріалу, з якого робиться скульптурний твір.

 

38. Назвіть та охарактеризуйте основні різновиди релігійних організацій. Що таке релігійна конфесія? Які релігійні конфесії відіграють помітну роль в духовному житті сучасної України?

У розвиненій формі релігійні організації є складним соціальним інститутом. Дослідники виділяють 4 основних типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ і деномінанація. Церква – це тип релігійної організації зі складною суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії між священнослужителями і віруючими. Секта –виникає в результаті відділення від церкви частини віруючих на основі змін віровчення і культу. Харизматичний культ є одним із різновидів секти. Ця організація створюється на основі об’єднання прибічників конкретної особи. Яка визнає себе у якості носія особливих божественних якостей (харизми). Деномінація – це такий тип релігійної організації, який поєднує в собі риси церкви і секти. У підсумку можна зробити такі висновки: розвиток релігії являє собою складну структуровану будову, що поєднує в собі три основних елементи – релігійна свідомість, культова діяльність та релігійні організації. Проведені в Україні дослідження відмінності ціннісних орієнтацій віруючих різних християнських конфесій виявили їх соціально-демографічну диференціацію. Кожна з конфесій залучає і задовольняє потребу у вірі зовсім різних людей. Так, зростання протестантських (особливо неопротестантських) громад відбувається, в основному, за рахунок молодих, освічених людей, які успішно адаптувалися в новій соціально-економічній реальності, уміють вирішувати свої матеріальні проблеми і схвально ставляться до реформ. У їх психоемоційному стані домінують почуття впевненості й бажання діяти. Більшість жінок, які належать до православних конфесій, переборюють матеріальні труднощі, з острахом і недовірою ставляться до нововведень. Конфе́сія (лат. confessio — сповідання) — особливість віросповідання в межах певного релігійного вчення, а також об'єднання віруючих, послідовників цього релігійного віросповідання.Інша назва — релігійна деномінація (англ. religious denomination). Термін конфесія часто вживається для опису різних християнських церков, наприклад, Православ'я, Католицизму і багатьох варіантів Протестантизму. Цей термін також використовується і для опису гілок Юдаїзму (ортодоксали, консерватори, реформатори та реконструктори), та зрідка для гілок Ісламу (суніти and шиїти). На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православ­на церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автоке­фальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусуль­манська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України. Найвпливовішою складовою релігійного життя за­лишається православ'я. Загалом воно об'єднує близь­ко 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань. Починаючи від 1990 р. чимало греко-католицьких релігійних громад у західних областях України відновили свою діяльність і були зареєстровані орга­нами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце про­живання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кор­доном Мирослав Іван кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адміністративний центр і свої громади переважно в захід­них областях України, їх понад 3000, котрі об'єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В УГКЦ діють 4 семінарії.

 

39. Поясніть зміст і значення тези Г. Сковороди «Пізнай самого себе!».

Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя. "Скрізь любов та віру людина пізнає себе", — твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування — віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини. Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі — її радість, кураж. Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям утверджує оригінальну думку, що заклик "Пізнай себе" — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання — це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення. У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розум на достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

 

40. Назвіть основні правила визначення понять, пояснюючи їх прикладами.

Поняття — форма мислення, яка відображає предмети в їх загальних та істотних ознаках.Ознаками вважають усе те, чим предмети відрізняються один від одного або подібні між собою. Істотними називають таку сукупність ознак предмета, кожна з яких необхідна, а всі разом достатні, щоб відрізнити даний предмет (чи множину предметів) від будь-якого іншого. Так, знання того, що квадрат має ознаки ромба і прямокутника, дає можливість відрізнити його (квадрат) від будь-яких інших геометричних фігур. Для того, щоб поняття утримували в собі наслідки пізнання людиною світу, щоб оперування ними не вводило нас в оману, в них належить чітко розкрити і уяснити собі їх зміст. Це досягається визначенням (дефініцією) цього поняття. Визначити поняття – означає розкрити істотні (суттєві) ознаки його змісту. Визначення є підсумком складного процесу пізнання, воно до певної міри завершує процес логічного формування поняття. Лише чітко знаючи зміст поняття, ми можемо впевнено оперувати ним в своїх судженнях, умовиводах, доказах і спростуваннях, побудовах гіпотез і теорій.. В логіці розрізнюють визначення номінальні і реальні. Номінальні (від латинського слова “nominae” - назва, ім’я) називаються ті визначення, якими розкривають походження і значення слова, яким позначено поняття. Наприклад: “Монотеїзм” (від грецьких слів “monos” – один + “theos” – бог) – однобожжя, віра в існування одного бога. Реальні визначення здійснюються шляхом перерахування суттєвих ознак поняття. Наприклад: Курка – це птах, від якого людина має м’ясо, пір’я і яйці, на відміну від гуски і качки, курка не плаває у воді. Розрізняють також визначення явні і неявні. В явних визначеннях чітко розкривається основний зміст поняття. Основною формою явного визначення є визначення через вказівку на рід та видову ознаку даного поняття.. В неявних – визначення дається побічно, в контексті.. В останньому випадку може появитися марксистське визначення релігії як опіуму народу. 1.Визначення повинно бути співрозмірним: визначення <S> і те, що визначається <P> повинні бути різнозначними. Співрозмірність перевіряється перестановкою S і Р: S є Р = Р є S. Наприклад: Математика (S) є наукою про закономірності числових величин (Р). = Наука про закономірності числових величин (Р) є математика (S). Для поняття “Математика” тут родом є “Наука”, а видовою ознакою – вивчення закономірностей числових величин. Але не можна сказати, що математика – це наука про підрахунки. Тут визначення ширше визначуваного (Ревізія – теж підрахунки). Якщо сказати, що математика – це наука про додавання і віднімання чисел, то визначення виявиться вузьким (Математика вивчає також ділення, множення, логарифми, функції тощо). 2.Не допускається у визначенні (Р) повторення змісту пояснюваного (S). Наприклад: “Злочинець – це той хто чинить злочин”. Така помилка називається “круг у визначенні”. 3.Визначення не повинно бути лише від’ємним. Наприклад: Логіка – це не математика. Україна – не Росія. Мета визначення полягає в тому, щоб показати, чим є поняття, а не тим чим воно не є. 4.Визначення повинно бути ясним і чітким. В ньому повинно бути чітко вказано найближчий рід (Математика – це наука, а не процес духовної діяльності людини) і його суттєві видові ознаки, що відрізняють його від рівнозначних видів (Математика якраз наука про числові величини, чим вона відрізняється від фізики, філології, тощо; і не наука про математичні функції, бо крім математичних функцій математика вивчає і дії арифметики, алгебри тощо). 5. Правило оберненого співвідношення між змістом і обсягом поняття.Змістом поняття називається сукупність істотних (суттєвих) ознак предмета/явища, яка, сукупність, мислиться в даному понятті. Обсягом поняття називається сукупність предметів, які охоплюються даним поняттям. Зміст і обсяг поняття взаємопов’язані. Чим більше ознак в понятті, тим менше цим поняттям охоплено предметів і явищ. Наприклад, поняття “Дерево” утримує в собі ознаки, якими охоплюються всі дерева. А, наприклад, поняття “Слива” має в собі окрім ознак всякого дерева, ще й такі ознаки (дерево окультурене, садове, кісточкове, плюс признаки дерева сливового), що притаманні лише дереву сливи і, таким чином, охоплює меншій обсяг предметів. Це співвідношення змісту і обсягу поняття формулюється як логічний закон оберненого співвідношення між об’ємом та змістом поняття:  Зі збільшенням змісту поняття його обсяг зменшується, а зі зменшенням змісту поняття його обсяг збільшується.

41. Охарактеризуйте зміст поняття «етикет». У чому виявляється демократизація етикету в сучасності?

Культура спілкування як зовнішній прояв внутрішньої духовної сутності особи включає усі сфери повсякденної поведінки –  у громадських місцях, сімейно-побутові взаємовідносини, виробничі стосунки, товариське спілкування тощо. Здебільшого регулюються ці взаємовідносини моральними нормами, а також етикетом (фр. еtikuette – ярлик, етикетка), котрий являє собою визначений регламент поведінки у конкретних заздалегідь відомих ситуаціях.  Етикет як сукупність певних правил і норм поведінки означає дотримання зовні пристойного способу поводження, що засвідчує зовнішню культуру моральних стосунків. Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. Зовнішня поведінка людини є завжди помітною. З першого погляду можна оцінити рівень вихованості людини з огляду на те, як вона одягнута, як розмовляє, які манери, міміка, жести. Адже важлива не тільки внутрішня культурність, але і форма спілкування. Тому знання правил етикету, вміння ними користуватись засвідчує естетику поведінки. Особливо вагоме значення відіграє етикет у сфері ділових взаємостосунків. Дещо зневажливе ставлення до етикету як зайвої „формальності”, чи показової „педантичності”,  по суті обертається на кожному кроці сьогодні відвертим хамством, зневагою, грубістю.Етикет являється сукупністю певних норм і вимог, які носять строго регламентований характер і визначають порядок проведення якоїсь церемонії (привітання, знайомство, форма звернення до оточуючих у громадських місцях, поведінка у трудовому колективі тощо). Етикет є соціально детермінованим, так як правила етикету носять утилітарний характер. Вони полегшують взаємостосунки людей, упорядковуючи користування засобами громадських комунікацій. Етикет дозволяє зберегти енергію і здоров’я, заспокоює нервову систему, ставить усіх в рівні умови людських взаємин, що приносить врешті-решт задоволення усім. Сформувавшись як суто станове і класове явище, етикет за змістом характеризувався прагненням упорядкувати систему людських стосунків, надати їм цивілізованого вигляду. По-суті, етикет – це „правила гри” цивілізованих людей, які у цьому „тісному” світі відстоюють своє право на „недоторканність”, відвойовують власну „територію проживання” і життєдіяльності. Етикетні норми забезпечують певну рівність, гармонію і зовнішню красу людських відносин. Етикет, регламентуючи культуру поведінки, фіксував повагу однієї особи до іншої, тому його ще називають „мистецтвом шанобливості”. Звичайно етикет передбачає деяку манірність, формальність, „гру у ввічливість”, але ці „формальності” компенсуються тактовністю, повагою, ввічливістю. Правила етикету вже вивірені часом, є практично доцільними. Сучасний етикет не носить надто „церемонійного” характеру, є більш вільним і демократичним, передбачає  свободу варіацій, усталених прийомів і манер.Етикет відображає красу людських взаємостосунків, а тому його найсуттєвішими ознаками є доцільність і краса. Він є гармонійним поєднанням практичного, корисного і  зовнішньо естетичного – прекрасного. Етикет не покликаний обмежити людську свободу, а лише обмежити самолюбство, грубість, зневагу до інших.  Етикет обов’язково передбачає стриманість і скромність поведінки, без яких не можливо підкреслити повагу до іншої людини. Скромність вберігає навіть видатну і неординарну особистість від зневажання менш яскравих і видатних. Адже є негідним підкреслювати власну велич шляхом нівелювання цінності іншого. Стриманість дозволяє уникнути розв’язності, надмірної розкутості, непристойної жестикуляції. Скромність і стриманість допоможуть краще розкрити самого себе, позбавить від необхідності грати не властиву особі роль. Проте ці риси не повинні перейти у фамільярність, примітивність, коли особистість навмисно понижує свою духовність і надто спрощує поводження рівняючись на нижчий рівень взаємостосунків ( керівник переходить на „коротку” відстань із підлеглими, вчитель „по-компанійські” ставиться до учнів, що нівелює посадошанування, може понизити авторитет „шефа”). Етикет ґрунтується також на вимозі точності, обов’язковості, дисципліни. Кажуть: „точність – ознака королів”. Ці риси спрямовані на дотримання обіцянки і необхідності виконання покладених обов’язків. Без них нема надійності і довіри, особливо у сфері ділових відносин. Але і в сімейній етиці вони є фундаментальними. Етикет вимагає від людини вчасно виконати взяті зобов’язання, а також вміло сформулювати думку, належно оцінити обставини, вміти попередити про непередбачені ускладнення і знайти вихід з метою виправлення невдало спланованої справи, чи при порушенні домовленості. Етикет зобов’язує особу не бути байдужим до обов’язків і вміти визнавати свою провину, виправляти допущені помилки, вибачатись за завдані клопоти через власну недисциплінованість.

 

42. Наведіть конкретні відмінності у віросповідуваннях та культі католиків та православних християн.

Католицизм - один з напрямків християнства, яке в 11 столітті поділилось на католицьку (західну) і православну (східну).  Католицизм, як і православ`я, визнає священними Сім Святих таїнств Причащання, Покаяння, Миропомазання, Соборування, Священство, Хрещення та Вінчання. Головна розбіжність християнських церков – ставлення до догматів. Догмати католицької церкви відрізняються основно від учення православ'я — та мають такі ознаки: догмат про походження Святого Духа (filioque) — від Бога-Отця і від Бога-Сина, на відміну від православ'я, де визнається походження (рос. исхождение) святого Духа прямо від Бога-Отця;  вчення про чистилище — проміжне місце між раєм та пеклом, у якому душі грішників очищуються перш ніж отримати вічне щастя в раю;  вчення про непорочне зачаття Діви Марії — народження без гріха Матері Божої; догмат про непогрішність папи — у справах віри з питань віри й моралі папа римський, як Найвищий Пастир Церкви не може, зобов'язуючи всіх віруючих, помилятися. Відмінності католицизму безшлюбність усього духовенства в римському католицизмі; перманентність священства — священник, раз висвячений, не може залишити духовного сану; почесний титул кардинала, якого немає в інших християнських церквах; заборона розірвання шлюбу. І католицизм, і православ'я, визнають священними сім Святих Таїнств: Євхаристія, Покаяння, Миропомазання, Соборування, Священство, Хрещення та Вінчання. Проте головна розбіжність у християнських церков — це ставлення до догматів. Основні відступництва католицизму з точки зору православ'я: В догматичній області. І. Лжевчення про главенство Папи Римського над вселенським християнством і непогрішимість папи  2. Лжевчення про «індульгенції». 3. Лжевчення про Святого Духа. 4. Лжевчення про непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці. Вчення собору гласить: Папа Римський - наслідник апостола Петра, намісник Христа і видимий глава всієї Церкви, справа проповіді Євангелія повинна діятись з єдиною умовою - тільки в єднанні з Папою, Папа Римський володіє непогрішимістю в силу свого призначення, і як верховний Пастир і учитель всіх являється кінцевою інстанцією у визначенні істин віри і моралі. Його визначення істинні самі по собі, а не в силу згоди Церкви, Папа Римський безпосередньо має дар непомильності самої Церкви. Православіє гласить: Істина - це Христос, а тут на землі ця істина дарується Духом Святим соборній повноті Церкви, тобто - серед людей, немає такої особи, яка б над Церквою панувала і була мірилом церковної істини. А згідно католичного вчення Папа підмінив собою Христа, Папа може самовільно видавати будь-які повеління, вносити будь-які зміни вчення церковного - в цьому найстрашніша суть заблудження. Правда, для рядових католиків вона старанно прикривається «святістю» Папи. Православна Церква вважає, що це лжевчення про примат та непогрішимість Папи Римського є основним заблудженням католицизму, яке тягне за собою всі інші відступлення. Православіє вчить Христос започаткував Собою обоження людства. Ми повинні брати від нього вчення, духовну енергію, через духовний подвиг реалізовувати їх у житті,боротись з гріхом і тим самим досягати обоження. Католицизм, маючи в основі правову психологію Римської імперії з однієї сторони, та непогрішимість папи з іншої, замінив вчення про духовний подвиг своєрідною теорією купівлі спасіння гріх - це образа Бога, це - злочин, тяжість якого вимірює папа (!). ви наказания за нього на тому світі можна відкупитись завдяки над-повноти (?) заслуг святих, якими тут на землі розпоряджається папа! Купи індульгенцію - і папа відміряє тобі певну кількість заслуг святих, яка позбавить від наказания за гріх. 1. Замість Хрещення через погружения Католицька Церква почала хрестити обливанням, а з XV ст. взагалі змінила хрещальну формулу. 2. Миропомазання здійснюється через певний період після Хрещення тільки єпископом, також змінена формула Миропомазання. 3. У Римо-Католицькій літургії відсутня епіклеза призивання Святого Духа, і змінена форма преложення хліба і вина у Тіло і Кров Христові. Євхаристія совершається на опрісноках, з XII ст. миряни у Католицькій Церкві причащаються тільки Тіла Христового, а діти до миропомазання взагалі не причащаються. 4. Аскетичні вимоги посту у католицизмі майже повністю відсутні, введено піст у суботу. Відступлення и церковно-правових вимогах.