 |
|
||||||
Прощання з лісомКоли після заморозків встановилися сухі, сонячні, тихі зо- всім не осінні дні, я поїхав туди, де провів літо Я стояв, дивився й не міг надивитися До чого ж красива наша осінь! З чим її можна порівняти? Не відірвати погляду, на що не подивився б Он у своїй багряниці червоніє осика То треба ж так дивовижно розфарбувати кожен листок! Не знай- деш двох схожих Усі різні: від жовтого до багряного Як тихо І як світло! Яким прозорим став ліс! Він зовсім інший, ніж улітку Той був якимось кошлатим у своєму буй- ному розквіті, а цей став суворим Він немов очистився й за- тих в очікуванні того неминучого, що скоро принесе йому час Настане холод – треба зібратися із силами, щоб вистояти Треба готуватися, і він готувався, і я відчував, як навколо мене відбувається одвічне таїнство Він був зайнятий своєю справою, і я боявся порушити його спокій У бору сосни ще влітку скинули минулорічні голки, висте- лили ними всю землю, і вона стала м’якою і теплою Самі ж сосни одяглися в свіжу сильну зелень, уже готові до всього, що принесе зима Тут, у бору, колись було багато боровиків, але тепер, скільки я не вдивлявся, не знаходив Ùо ж, усьому свій час Але я не дуже й шкодував, бо бачив ліс, бачив його таким, якого ще не знав Я йшов, зупинявся, дивився на цю первозданну вічну кра- су і не міг надивитися Я відчував, що в мені відбувається щось хороше, що мені невимовно відрадно серед принишклих дерев, від них віє спокоєм Мені подобалося йти в далечінь І не лякало, що я втомлю- ся, що зі мною може щось трапитись, що я один Якось я зовсім забув про гриби, і раптом на узліссі з ялин і осик упав мені в око великий, з тарілку, ніяк не менше, жовтоголовий підосичник Тут же в траві зажовтіли ще кіль- ка тарілок І раптом – білий розкішний гриб Останній привіт осіннього лісу! Поступово я відволікся від пошуку й знову ввійшов у ти- хий світ лісового таїнства, який уперше за моє життя від- крився тут і зачарував мене своїм жовтим світінням І я вже відчував, що долучаюся до нього, що ще трохи – і я зрозумію щось таке, що до цього дня було недоступним, чого я не знав Я навіть не здригнувся, як це зазвичай буває, коли з тріском злетіла в декількох кроках від мене глухарка, я спокійно про- водив її поглядом, а її довго було видно в просвітах дерев Немов вона зшивала їх невидимою ниткою Я зайшов далеко, а все ще не хотілося повертатися Але треба було йти Сонце вже тягне на захід Я зупинився і ки- нув прощальний погляд на весь ліс Він золотів, тихий і сильний – Прощай! – крикнув я Ай! – відповіла луна
|
|||||||
|
|||||||
