В Україні в часи середньовіччя, у майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані "справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. "Справники" одночасно виконували функції і коректора, і текстолога.І. Федоров, який прибув із Москви до Львова, теж був справником. Оскільки через "справництво" він змушений був покинути Москву.І. Федоров у канонічних текстах заміняв малозрозумілі слова на зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань - адаптацію тексту.У 17 ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали "столпоправителями", а у Львівській братській школі - "дозорцями".
Як і в країнах Західної Європи, в Україні поряд з практикою видавничої справи ставили й деякі питання теорії опрацювання повідомлень. Наприклад, І. Галятовський підготував трактат "Наука, елбо способ зложення казання", Ф. Прокопович - підручник "Риторика").
ХІХ ст. - мовознавець О. Потебня відкрив теорію значень слова.П. Куліш досконало знав українську мову. Але як редактор, дуже суб’єктивно виправляв тексти.Значну роль відіграв Франко. Дослідники окреслюють такі його властивості як редактора:принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання;правдивість слова;колегіальність у прийнятті рішень;об’єктивний відбір авторів і матеріалів;повага до творчої манери авторів;узгодження з авторами виправлень тексту.
1917-1920 рр. - журнал "Книгарь" - вчені ставили питання композиції видання, нормованість мови.М. Грушевський - фундатор українського академічного видання. Він чітко визначив допустимі межі втручання в текст. Часто просив автора виправляти помилки самому.І. Огнієнко дуже багато зробив для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Почав формулювати найбільш узагальнені норми редагування.Львівська школа редагування на базі Українського поліграфічного інституту. Праці цієї школи: Р. Іванченко "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964), "Літературне редагування" (Харків, 1970); Д. Григораш "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).
