В. Липинський є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень:
• політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;
• особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;
• суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;
• реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;
• в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.
Політичне кредо В. Липинського - "до української нації через українську державу". Держава для нього - це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.
Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:
• вольовий принцип;
• постійне прагнення до боротьби за незалежність;
• романтизм і фанатизм у національній боротьбі;
• синтез національного та інтернаціонального;
• необхідність виховання нової політичної еліти;
• орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.
Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій.
За два роки до смерті він написав унікальний твір під назвою “Заповіт борцям за визволення”, в якому відображена еволюція його політичних поглядів на засоби і методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.
Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами.
Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилежних соціальних систем. Ця заповідь випливає з роздумів В. Винниченка не лише про Україну, а й про долю усього людства.
Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі так званої «колектократії» — системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети.
У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених, які розвивали політичну думку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919 — 1984). Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст.
Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв», характерних для певної країни.
