:)

ТЕЗИ

1.Поняття сенсорних систем. Значення сенсорних систем для організму людини.

Інформацію про навколишній світ та про власне тіло ми одер­жуємо за допомогою органів чуття. Переробка сигналів, які над­ходять, відбувається за допомогою різних структур нервової си­стеми. Вона перетворює все, що сприймають наші органи чуття, у відчуття та сприйняття. Та частина функцій ЦНС, яка забезпечує сприйняття та обробку по­дразнень, належить до сенсорних (від лат. sensus—почуття, відчуття)

Вчення про аналізатори розроблене І.П. Павловим. Аналізатор, за вченням І.П. Павлова, складається з трьох нерозривно зв’язаних відділів:

 1) рецептора — периферичного сприймального апарату, який сприймає подразнення і перетворює його в нервовий процес збудження;

2) провідника збудження — доцентрового нервового волокна, яке передає збудження в головний мозок;

3) нервового центру — ділянки кори головного мозку, в якій відбувається тонкий аналіз збудження і виникають відчуття.

Рецептори, які містяться в різних внутрішніх органах, називаю­ться   інтерорецепторами   (вісцерорецепторами), а на зовнішній поверхні тіла — екстерорецепторами (До них належать сприймаючі клітини сітківки ока, вуха, рецептори шкіри (дотику і тиску), органів нюху, смаку.). Інтерорецептори розташовані в тканинах різних внутрішніх органів (серця, печінки, нирок, кровоносних судин та ін.) і сприймають зміни внутрішнього середовища організму і стан внутрішніх органів.       У результаті надходження імпульсів від рецепторів внутрішніх органів відбувається саморегуляція дихання, артеріального тиску, діяльності серця. За­лежно від природи діючого подразника розрізняють механорецептори, (сприймають дію при механічному зміщенні чи де­формації рецептора), хеморецептори (активізуються різни­ми хімічними сполуками), фоторецептори (сприймають електромагнітне випромінювання в діапазоні хвиль від 400 до 750 нм), терморецептор и таін.

Рецептори, які сприймають подразник при безпосередньому контакті з ним, називають контактними, а ті, що не потре­бують такого контакту,— дистантними.

Структура рецептора залежить від подразника, а також від значення для організму інформації, яка отримується за допомогою конкретної сенсорної системи. Це можуть бути вільні закінчення дендритів чутливих нейронів чи складні структури, які утворюють органи чуття (око, вухо), до яких, крім власне рецептора» належать тканини, які обслуговують їх. Складна морфологічна будова рецептора позначається на його функції: складно органі­зовані рецептори здійснюють точнішу первинну обробку інфор­мації.

У дітей органи чуття ще недосконалі і перебувають в процесі розвитку. Найпершими розвиваються органи смаку і нюху, а потім органи дотику. Для удосконалення різних органів чуття у дітей велике значення має правильно поставлене тренування їх в процесі розвитку.

2.Зоровий аналізатор: будова, функції

Орган зору складається з очного яблука, зорового нерва і допоміжного апарату ока. Воно розташоване в очній орбіті черепа. Передняя поверхня очного яблука опукла – передній полюс ока, а задняя – задній полюс. Очне яблуко містить у собі ядро та вкрите трьома оболонками. До складу ядра входять: кришталик, склисте тіло, водяниста волога  (заломлюючі середовища ока).

         Зовнішня оболонка – склера або білкова оболонка - непрозора міцна сполучна  тканина білого кольору, яка надає оку певної форми та захист. Передня частина склери переходить у прозору рогівку. Рогівка захищає від пошкодження внутрішні частини ока та пропускає світло. Рогівка не містить кровоносних судин, живиться за рахунок міжклітинної рідини.

Середня оболонка ока – судинна, лежить під склерою, у ній розгалужені кровоносні судини. Її функція полягає у живленні інших оболонок та утворів ока. Ця оболонка багата на пігмент, який надає їй темного забарвлення. У передньому відділі очного яблука судинна оболонка переходить у війкове тіло і райдужну оболонку. У війковому тілі міститься – війковий мяз, який регулює кривизну кришталика.

В центрі райдужки є округлий отвір — зіниця. Діаметр зіниці змінюється залежно від рівня освітлення: більше світла навколо - зіниця вужча, менше - ширша, дуже широка - у повній темряві.

Внутрішня оболонка ока — сітківка в ній містяться фоторецептори – палички (сприймають світлові промені в умовах присмеркового освітлення ) та колбочки (призначені для денного зору і малочутливі до слабкого освітлення).

Основна маса колбочок знаходиться в центральній частині сітківки — в жовтій плямі. Жовта пляма є місцем найкращого бачення. У паличках міститься пурпурного кольору пігмент — родопсин, а в колбочках — йодопсин (пігмент фіолетового кольору).

Кришталик – прозора двоопукла лінза. Задня поверхня його більш опукла, ніж передня. Кришталик утворений прозорою безбарвною рідиною, яка не має ні судин ні нервів і охоплена з усіх боків безструктурною капсулою. Його живлення відбувається завдяки водянистій волозі. Основна функція кришталика – заломлювання світла.

Пристосування ока до чіткого бачення предметів, які розташовані від нього на різній відстані називається  акомодацією (від лат. accomodatio – пристосування). Здійснюється акомодація за рахунок непосмугованого війкового м‘яза, який змінює кривизну кришталика, завдяки чому предмети, що розглядаються, на сітківці перебувають у фокусі. Під час розглядання близьких предметів кришталик стає опуклішим, завдяки чому промені від предмета сходяться на сітківці.

Склисте тіло – покрите зверху тонкою прозорою склистою перетинкою, воно складається з білкової рідини та переплетених між собою волоконець. Передня його поверхня увігнута й обернена до задньої поверхні кришталика, має форму ямки. В якій лежить задній полюс кришталика.

         Передня та задня камери ока заповнена водянистою вологою, що виділяється кровоносними судинами війкових відростків і райдужки. Водяниста волога має невеликі заломлювальні властивості. Передня камера більша і міститься між рогівкою та райдужкою, а задня між райдужкою та кришталиком.

Допоміжний апарат ока - це система його захисту і руху. До нього входять брови, верхня і нижня повіки з віями, слізні залози, рухові м‘язи. Очне яблуко ззаду оточене жировою клітковиною, яка відіграє роль м’якої еластичної подушки. Над верхнім краєм очної ямки лежить смужка шкіри, вкрита волоссям — брови. Волосся брів затримує піт, що виділяється на лобі і спрямовує його на скроні. Спереду очне яблуко прикривають верхня і нижня повіки, які захищають око спереду і сприяють його зволоженню. Вздовж переднього краю повік росте волосся — вії: подразнення їх викликає захисний рефлекс — змикання повік. Внутрішня поверхня повік і передня частина очного яблука, за винятком рогівки, вкрита слизовою оболонкою — кон'юнктивою. Коло зовнішнього краю очної ямки розташована слізна залоза, яка виділяє рідину, що охороняє око від висихання та забезпечує чистоту склери і прозорість рогівки. Рівномірному розподілу слізної рідини на поверхні ока сприяє мигання повік. Очне яблуко приводять в рух шість м’язів, з яких чотири називаються прямими, а два косими. Вони забезпечують координовані рухи ока. До систему захисту ока також належить рогівковий (доторкання до рогівки або потрапляння в око порошинки) та зіничний рефлекси.

3.Слухова сенсорна система: будова, функції.

Орган слуху складається з трьох відділів: зовнішнього, середнього та внутрішнього вуха.

Зовнішнє вухо складається із вушної раковини і зовнішнього слухового проходу. Вушна раковина розміщується у скроневій ділянці, утворена еластичним хрящем, зовні вкрита шкірою. У зовнішньому слуховому проході (трубка завдовжки до 30 мм) є особливі залози, які виділяють сірку. Ця липка речовина затримує пил і мікроорганізми, які потрапляють у зовнішній слуховий прохід. Пружна, тонка барабанна перетинка відділяє зовнішнє вухо від середнього. Функція зовнішнього вуха — уловлювати звукові коливання і передавати їх у середнє вухо.

Зовнішній слуховий прохід починається в глибині вушної раковини зовнішнім слуховим отвором. Його довжина – 24-30 мм, діаметр – 0,9 мм. Вистелений тонкою шкірою з тонким волоссям і видозміненими потовими залозами, які виробляють вушну сірку, що складається з жирових клітин і містить пігмент. Волоски і вушна сірка виконують захисну роль.

Середнє вухо складається з барабанної порожнини  з трьома слуховими кісточками (ковадельце, молоточок, стремінце), барабанної перетинки та слухової труби.

Барабанна порожнина через слухову (Євстахієву ) трубу сполучається з носоглоткою. Слухова труба служить для вирівнювання тиску по обидва боки барабанної перетинки. Три слухові кісточки (молоточок, коваделко і стремінце) сполучені між собою. Коливання барабанної перетинки передаються молоточку, від нього через коваделко — стремінцю, від стремінця — у внутрішнє вухо. Ці кісточки зменшують амплітуду і збільшують силу звуку. На внутрішній стінці барабанної порожнини, яка відділяє середнє вухо від внутрішнього, є два отвори: круглий і овальний, затягнуті перетинкою. Стремінце закриває овальний отвір, який веде у внутрішнє вухо.

Внутрішнє вухо розташовано в піраміді скроневої кістки. Функцію слуху виконує завитка— спіральний закручений в 2,75 обороту кістковий канал. У каналі завитки розташований перетинчастий лабіринт, заповнений ендолімфою. Простір між кістковим і перетинковим каналами заповнений перилімфою.

У перетинковому каналі знаходиться звукосприймаючий апарат — спіральний орган. Він складається з основної мембрани з рецепторними клітинами і покривної мембрани.

Внутрішнє вухо виконує також функцію регуляції положення тіла в просторі, що забезпечується вестибулярним апаратом.

4. Вікові особливості будови слухового аналізатора.

Завитковий орган функціонує від дня народження. У новонароджених спостерігається відносна глухота, яка пов’язана з особливостями будови їхнього вуха.

У дітей до одного року зовнішній слуховий хід складається з хрящової тканини, і тільки у наступні роки основа зовнішнього слухового ходу костеніє. Барабанна перетинка товща, ніж у дорослого, і розташована майже горизонтально.

Порожнина середнього вуха у новонароджених заповнена амніотичною рідиною, що утруднює коливання слухових кісточок. Поступово ця рідина розсмоктується, і замість неї із носоглотки через євстахієву трубу проникає повітря. Слухова труба у дітей ширша і коротша, ніж у дорослих, що створює особливі умови для попадання мікробів, слизу і рідини під час зригування, блювання, нежиті в порожнину середнього вуха, чим і спричиняє запалення (отит).

Цілком виразним слух у дітей стає на кінець 2-го початок 3-го місяця. На другому місяці життя дитина диференціює якісно різні звуки, в 3 – 4 місяці розрізняє висоту звуку в межах від 1 до 4 октав, в 4 – 5 місяців звуки стають умовнорефлекторними подразниками. До 1 – 2 років діти диференціюють майже всі звуки.

У дорослої людини поріг чутливості дорівнює 10 – 12 дБ, у дітей 6 – 9 років 17 – 24 дБ, у 10 – 12 років — 14 – 19 дБ. Найбільша гострота слуху досягається з настанням середнього і старшого шкільного віку. Низькі тони діти сприймають краще, ніж високі.