Поняття «соціалізація» є базовою дефініцією соціальної педагогіки. Це процес послідовного входження індивіда в суспільне життя, що супроводжується засвоєнням та відтворенням соціального досвіду, внаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх її вікових етапах.
У процесі соціалізації формуються соціальні якості, цінності, знання, навички людини. Крім того, відбувається перетворення природжених, природних рис, а також засвоєння людиною елементів культури, соціальних норм та цінностей, які існують у суспільстві.
Оволодіння соціальним досвідом і культурою відбувається як істотно історична необхідність: суспільство функціонує за допомогою передачі новим поколінням історичного досвіду, а індивід існує завдяки засвоєнню певних форм соціальності. Тому зміст процесу соціалізації зумовлений передусім соціально-економічними станом та соціокультурною ситуацією в суспільстві.
За своїм змістом соціалізація - це процес двобічний, який містить, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з другого - активне відтворення індивідом системи соціальних зв'язків за рахунок його діяльності, входження в соціальне середовище. Виокремлюють такі підходи до трактування соціалізації:
1) соціологічний - розглядає соціалізацію як трансляцію культури від покоління до покоління, загальний механізм успадкування, який охоплює як стихійні впливи середовища, так і організовані, такі як виховання та освіта;
2) факторно-інституціональний визначає соціалізацію як сукупність, множинність і деяку автономність, а не жорстку ієрархічну систему дії факторів, інститутів та агентів соціалізації;
3) інтеракціоністський, у якому соціалізація в якості важливої детермінанти передбачає міжособистісну взаємодію, спілкування, без якого неможливе становлення особистості;
4) інтеризаційний - соціалізація як засвоєння особистістю норм, цінностей, установ, стереотипів, які вироблені суспільством у результаті формування системи внутрішніх регуляторів та норм поведінки;
5) інтраіндивідуальний не вичерпує поняття соціалізації як адаптації до соціального середовища, а передбачає творчу самореалізацію особистості, перетворення себе.
У психолого-педагогічній науці розрізняють три напрями в соціалізаційній проблематиці.
Перший - соціально-філософський - відображений у працях С.Батеніна, В.Москаленко, А.Харчева та інших. У межах соціально-філософських концепцій соціалізації смислотворчі поняття - це збереження стабілізація суспільних відносин при їх засвоєнні, а також активний комунікативний вплив, у процесі якого відбувається апробація різноманітних соціальних ролей і формується автентичне соціальне «Я».
Другий - соціально-психологічний: у його розробці брали участь Г.Андрєєва, Н.Андрєєнкова, С.Бєлічева, Я.Коломінський, І.Кон, О.Леонтьєв, М.Лукашевич, Р.Немов, А.Петровський та інші. Тут соціально-психологічні аспекти соціалізації означені в площині вклю-чення індивіда в різноманітні суспільні відносини, засвоєння й відтворення соціального досвіду і зв’язків, активного перетворення середовища.
Третій - соціально-педагогічний, представники якого Б.Бім-Бад, В.Бочарова, Ю.Василькова, Б.Вульфов, Н.Лавриченко, І.Звєрєва, Н.Заверико, О.Мудрик, С.Савченко та інші. Особливість цього підходу - намагання розглядати соціалізацію як процес, який відображає хід соціального формування особистості в конкретному соціокультурному середовищі як формування конкретного соціального типу. У цьому випадку соціалізація - це надзвичайно складний і багатофакторний процес набуття індивідом людських властивостей і якостей, направленість яких визначає конкретна соціальна ситуація. 3 позицій соціально-педагогічного підходу важливо враховувати, що в ході соціалізації особистість активно бере участь у процесах самоперетворення, які проходять на тлі соціокультурного середовища, що змінюється. Ступінь її участі в цих змінах визначає темпи соціалізації, a спрямованість залежить від їхньої соціальної значущості. По суті, особистість тільки на перших етапах розвитку обмежена рамками первісного соціуму, згодом ідуть активні процеси його розширення, пошуку свого місця в ньому, корекції відносин, самоорганізації індивідуального простору.
Розрізняють первинну та вторинну стадії соціалізації. Первинна соціалізація відбувається в дитинстві. Це найперша соціалізація, завдяки якій особистість стає повноправним членом будь-якого суспільства, оскільки вона ідентифікує себе з іншими та з суспільством загалом, засвоює культурні цінності та норми поведінки. Орієнтовно первинна соціалізація триває до повноліття особистості. Вторинна стадія соціалізації - це кожний наступний процес, який допомагає попередньо соціалізованому індивіду входити в нові сектори світу, його інституції. Поняття вторинної соціалізації введено для того, щоб відокремлювати трансформації особистості в пізніший період (наприклад, професійну) від процесу засвоєння нею елементарних соціальних навичок у дитинстві. При цьому основна увага зосереджена на ситуаціях, коли чітко виявляються і тяжко переживаються особистістю упущення чи неадекватність первинної соціалізації в умовах, що змінюються.
Виокремлюють такі типи соціалізації:
- політична,
- етнокультурна (етнічна),
- гендерна (cmameeo-рольова),
- культурна,
- професійна.
Розрізняють кілька видів соціалізації.
Стихійна соціалізація людини відбувається внаслідок впливу на особистість різноманітних спеціально не створюваних обставин суспільного життя. Відносно спрямована соціалізація має на меті організацію в суспільстві певних економічних, законодавчих та інших передумов, які впливають на розвиток та життєвий шлях особистості (наприклад, початок навчання в школі, мінімальний освітній рівень, віковий ценз початку трудового життя тощо).
Соціально-контрольована соціалізація (виховання) - це процес спеціально організованої передачі соціального досвіду особистості та розвитку її потенційних можливостей, який відбувається в різних державних та недержавних організаціях (школа, позанавчальні заклади, дитячі та молодіжні організації тощо).
Соціалізація відбувається у взаємодії особистості з величезною кількістю різних умов та впливів середовища, які називають факторами соціалізації. Серед них виокремлюють
- мегафактори (космос, планета, світ);
- макрофактори (країна, етнос, суспільство, держава);
- мезофактори (тип поселення, засоби масової інформації, субкультури);
- мікрофактори (сім’я, сусідство, групи однолітків, виховні організації).
До соціально-психологічних механізмів соціалізації належать:
- імпринтинг - фіксування людиною на рецепторному та підсвідомому рівні особливостей об'єктів, що на неї впливають;
- наслідування - копіювання людиною певних зразків поведінки та діяльності інших;
- ідентифікація - ототожнення людиною себе з іншими людьми, групою, спільнотою;
- рефлексія - оцінка особистістю різних проявів свого “Я”;
- інтеріоризація - процес перетворення зовнішніх, реальних операцій соціальної діяльності у внутрішні, ідеальні;
- екстеріоризація - процес переходу від внутрішньої, психічної діяльності до зовнішньої, практичної.
Соціально-педагогічні механізми соціалізації:
- традиційний - засвоєння людиною норм, зразків поведінки, поглядів, стереотипів, які притаманні її найближчому оточенню (сім’я, сусіди, родичі, друзі);
- інституціональний - функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства та різноманітними організаціями, а також засобами масової інформації. У процесі такої взаємодії особистість набуває знань та досвіду соціально схвалюваної поведінки та конфліктного чи безконфліктного дотримання певних соціальних норм;
- стилізований - діє в межах окремої субкультури, як комплекс певних цінностей та особливостей поведінки, притаманний для людей певного віку, професії, національної чи соціальної групи, що в цілому впливає на стиль життя та мислення особистості;
- міжособистісний - функціонує в процесі взаємодії людини з авторитетними для неї особистостями.
Існує певна система інститутів соціалізації. Це відносно стійкі типи і форми соціальної практики, завдяки яким організується процес соціалізації особистості в рамках соціальної системи суспільства. До них належать
- освіта й виховання,
- сім’я,
- школа,
- вищі навчальні заклади,
- неформальні об'єднання тощо.
Агенти соціалізації - це люди та установи, діючі соціальні суб'єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури.
Сутність соціалізації полягає в тому, що вона - процес і результат розвитку та самозміни людини під час набуття нею соціального досвіду.
Для того щоб зрозуміти процес соціалізації особистості, насамперед необхідно визначити, на якому фоні він відбувається. Такими фоновими показниками, на думку М. Нікандрова, є:
- середня тривалість життя в країні;
- якість життя;
- освітній рівень суспільства;
- економічний розвиток суспільства;
- сукупність агентів соціалізації.
Ці показники, у свою чергу, обумовлюють об'єктивні умови соціалізації особистості в сучасних соціокультурних умовах:
- руйнація в суспільстві усталеної системи цінностей;
- відсутність єдиної національної ідеї;
- домінування матеріальних цінностей в суспільстві, зокрема культу грошей та влади;
- полярні оцінки історичного минулого;
- майнове розшарування в суспільстві;
- нестабільна політична ситуація в країні;
- критиканство влади;
- лібералізація статевої моралі;
- послаблення виховного потенціалу сім'ї;
- домінування культу сили;
- зниження морально-етичного рівня населення;
- поширення кримінальної субкультури;
- стрімкий розвиток рекламних технологій;
- домінування електронних засобів впливу (телебачення, комп’ютер, Інтернет).
Процес соціалізації особистості в основному є інституалізованим. Він реалізується через систему певних соціальних інституцій, які мають коректувати процес формування соціальних якостей особистості у відповідності із суспільно значимими цінностями, обмежувати чи активізувати вплив окремих соціальних факторів, або навпаки, нейтралізувати їх.
Саме ці інституції забезпечують створення соціально-розвивального простору для особистості шляхом формування соціальних мереж, своєрідними «вузлами» яких є сім’я, заклади освітньої сфери, заклади соціально-педагогічного обслуговування, громадські організації.
Зараз основне завдання цих інституцій полягає у пошуку різних способів сприяння становленню індивідуальної та соціальної суб'єктності особистості, забезпеченні необхідних умов для задоволення її потреб, соціально позитивних способів самоствердження та самореалізації.
