Адаптація — пристосування організмів до умов існування. У соціальній психології адаптацію визначають як пристосування індивіда до групових норм та власне соціальної групи. Психологічна адаптація особистості в суспільстві відбувається завдяки таким психологічним механізмам, як рефлексія, ідентифікація, емпатія, прийом соціального зворотного зв'язку тощо.
СОЦІАЛЬНА АДАПТАЦІЯ — процес пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи стосунків із соціальними об’єктами, інтеграція особистості в соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища. Психологічна та соціальна адаптація знаходяться у взаємозалежності. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немовби «дає старт» соціальній адаптації, остання була б просто неможливою. На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам’ять, почуття); характеристики темпераменту (інтенсивність, темп реакцій, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (цікавість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність чи ледарство). Проте не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну адаптацію людини, оскільки причини, що породжують соціальну адаптацію та визначають її суть, лежать у соціальній сфері.
Процес соціальної адаптації безперервний зважаючи на те, що в навколишньому середовищі постійно відбуваються зміни соціальної дійсності, які, безперечно, потребують нових способів пристосування індивіда. Соціальна адаптація здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптивної інтенсивності можна співвідносити з пожвавленням соціальної діяльності суспільства, і навпаки, уповільнення явищ соціальної трансформації зменшують інтенсивність соціального пристосування індивіда.
Соціальна адаптація особистості — це атрибутивна властивість суб'єктів соціальної життєдіяльності, що реалізується шляхом інтерпретації внутрішніх та зовнішніх інформаційних моделей соціального буття з погляду їхньої відповідності адаптивним установкам, які не суперечать розумінню оточуючої дійсності та були:
- цілеспрямовано сформовані зовні;
- стихійно засвоєні в процесі соціалізації;
- відкриті самостійно.
Будь–яка адаптація, у тому числі й соціальна, — це складник соціалізуючого процесу, яку необхідно розглядати в діалектичній єдності двох діяльностей: зовнішньої — матеріально–духовної, яка спрямована переважно на зміну умов зовнішнього середовища, та внутрішньої — суб'єктивно–психічної, спрямованої перш за все на перетворення внутрішнього світу суб’єкта. Тому важливий компонент соціальної адаптації — це узгодженість оцінок, особистих можливостей і прагнень індивіда з цілями, цінностями соціального середовища.
Тому важливу роль у соціальній адаптації особистості відіграє система її потреб. П. Кузнєцов зазначає, що соціальна адаптація — це цілісний, неперервний, динамічний, відносно стійкий соціальний процес встановлення відповідності між сукупним рівнем актуальних на даний момент потреб особистості і наявним (перспективним) рівнем задоволення цих потреб. Тобто адаптацію визначають активні на певний момент часу потреби, в той же час задоволення потреб особистості має означати «відповідність соціуму» як результат адаптованості. Процес відповідності забезпечується такими способами як засвоєння, включення, пристосування, взаємодія тощо.
Тому соціальну адаптацію можна визначати і як процес та результат встановлення взаємної відповідності між потребами особистості й вимогами соціального середовища.
Соціальна адаптованість проявляться у двох типах реагування на вплив середовища:
- прийняття та ефективна відповідь на ті соціальні очікування, з якими зустрічається кожній відповідно зі своїм віком та статтю;
- гнучкість при зустрічі з новими, у тому числі й потенційно загрозливими умовами, а також здатність спрямовувати події у бажаному для особистості напрямку.
Тому адаптація — це ще й вдале використання наявних умов для здійснення певних цілей та прагнень особистості.
Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптаційний потенціал людини. Це рівень можливостей особистості ввійти в нові умови соціального середовища, а також ті, що перебувають у постійних змінах. Він пов’язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими вміннями та навичками пристосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності.
Соціальна адаптація може здійснюватися у формі:
- акомодації (повного підпорядкування вимогам середовища без їхнього критичного аналізу);
- конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища);
- асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними).
Розрізняють активну та пасивну адаптацію. У процесі активної адаптації індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перешкоди, вдосконалювати суспільні процеси. При пасивній адаптації індивід не прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно реагує на існуючі норми, оцінки, способи діяльності, слабо мобілізує біологічні та психологічні ресурси для пристосування в соціальному середовищі.
Через це при зустрічі індивіда з певними об’єктивними труднощами, хворобами, екстремальними ситуаціями як результат низької адаптації може формуватися соціальна дезадаптація, що виявляється в різних формах девіантної поведінки.
СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ — процес забезпечення в суспільстві умов та заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування в нього соціально–позитивних ціннісних орієнтацій.
Об'єктом соціального виховання є система соціальних взаємодій людини в зоні її найближчого оточення, а предметом — педагогічний вплив соціальних інститутів на процес соціального становлення особистості.
Соціальне виховання здійснюється у процесі взаємодії особистості в різних відносно автономних сферах життєдіяльності: освіта, організація соціального досвіду людини, індивідуальна допомога їй. Освіта включає в себе систематичне навчання та самоосвіту. Організація соціального досвіду здійснюється завдяки участі дитини у різних формалізованих та неформалізованих об’єднаннях (клас, гурток, дворова компанія однолітків, сусідство, референтна група тощо). Індивідуальна допомога — це свідома спроба інших осіб (батьків, вчителів, близьких, друзів тощо) допомогти дитині набути певних знань, навичок для задоволення власних потреб та потреб інших людей; в усвідомленні дитиною своїх цінностей та можливостей; в розвитку самосвідомості та самоствердженні, почутті належності до певної групи та соціуму.
Соціальне виховання забезпечується суспільством та державою в організаціях, що спеціально створюються для його здійснення (школа, мережа позашкільних закладів, дитячі та молодіжні організації), а також в тих, де виховання не є провідною функцією (армія, виробництво, громадські об’єднання). Роль держави в організації соціального виховання полягає в тому, що вона не тільки створює його інфраструктуру, але в першу чергу формулює завдання соціального виховання, закріплені в державних програмах та документах (Державна національна програма «Освіта»), і визначає його структуру та зміст. Провідним завданням соціального виховання в кожному суспільстві є створення оптимальних умов для найбільш повноцінного розвитку особистості.
Основними функціями соціального виховання є:
- культурологічна (формування особистої культури індивіда),
- соціалізаційна (координація та керування шляхом виховання спрямованістю перебігу процесу соціалізації),
- адаптаційна (навчання ефективним моделям освоєння індивідом нових життєвих ситуацій),
- ціннісно—утворююча (закріплення в поведінці індивіда соціально визнаних норм),
- інтегративна (акумуляція всіх виховних впливів соціального середовища).
СОЦІАЛЬНА ПРОФІЛАКТИКА має на меті зусилля, спрямовані на превенцію соціальних проблем чи життєвих криз клієнтів, окремих груп або попередження ускладнення вже наявних проблем. Це комплекс економічних, політичних, правових, медичних, психолого–педагогічних заходів, спрямованих на попередження, обмеження, локалізацію негативних явищ у соціальному середовищі. Профілактика ґрунтується на своєчасному виявленні та виправленні негативних інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних факторів, що зумовлюють відхилення в психологічному та соціальному розвитку дітей і молоді, в їхній поведінці, стані здоров'я, а також в організації життєдіяльності та дозвілля.
Розрізняють загальну та спеціальну профілактики. Загальна профілактика полягає у здійсненні попереджувальних заходів, спрямованих на виникнення певних проблем у майбутньому людини (профілактика, спрямована на попередження негативної ризикованої поведінки підлітків). Спеціальною профілактикою називається система заходів, спрямованих на попередження та локалізацію конкретних негативних явищ в поведінці людей (профілактика наркозалежної поведінки, профілактика небезпечної статевої поведінки тощо).
Залежно від того, на якій стадії розвитку проблеми проводять профілактичну роботу, розрізняють:
- первинну,
- вторинну,
- третинну профілактику.
Первинна профілактика в більшій мірі носить інформаційний характер, оскільки спрямована на формування в особистості неприйняття та категоричну відмову від певних стандартів поведінки і негативних звичок. Її змістом є:
- надання підліткам та молоді інформації про наслідки асоціальних дій, вживання різних видів алко–, нарко– та токсичних речовин;
- роз'яснення правових норм стосовно різних аспектів асоціальної поведінки;
- популяризація переваг здорового способу життя;
- формування у підлітків та молоді навичок культурного проведення дозвілля;
- створення умов для самореалізації особистості в різних видах творчої, інтелектуальної, громадської діяльності.
Вторинна профілактика має на меті обмеження поширення окремих негативних явищ, які мають місце в суспільстві чи в соціальній групі, попередження загострення таких явищ та їх наслідків на запобігання поглибленню соціальної дезадаптації осіб, яким властива асоціальна чи небезпечна поведінка. Третинна профілактика спрямована на попередження рецидивів асоціальної або небезпечної поведінки серед осіб, яким така поведінка була властива раніше.
Профілактична робота може здійснюватись на кількох рівнях:
- особистісному,
- сімейному,
- соціальному.
На особистісному рівні профілактичні заходи спрямовані на формування таких якостей індивіда, які забезпечують підвищення рівня особистісної відповідальності людини з метою попередження виникнення різних проблем. До провідних форм профілактики на особистісному рівні можна віднести консультування та тренінгові заняття. Сімейний рівень профілактики має на меті вплив на найближчий «мікросоціумі» людини — сім’ю, з метою попередження виникнення різноманітних проблем як для конкретної особистості, так і всієї сім'ї. Соціальний рівень профілактики сприяє актуалізації проблем, пов’язаних з окремими негативними явищами в суспільстві, а також зміні суспільних норм стосовно осіб, які за певних причин стали жертвами асоціальних моделей поведінки (наркозалежні, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, ВІЛ–інфіковані тощо).
Історично склалося декілька стратегій і моделей профілактичної роботи. Одним із перших підходів до профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі був інформаційний підхід. Він базувався на постулаті про те, що якщо людина знає про шкідливість для здоров’я певного стилю поведінки, вона почне ставитися до такої поведінки негативно і буде утримуватися від неї. Такий погляд виявився спрощеним і рідко виправдовуваним на практиці, оскільки на визначення поведінки людини впливає багато факторів, хоча інформація дійсно необхідна як базис для прийняття рішень.
У програмах інформаційного підходу були використані такі концептуальні моделі профілактики:
- модель аморальної поведінки, яка базується на твердженні про те, що вживання наркотиків гріховно та аморально;
- модель залякування ґрунтується на постулаті про ризиковану поведінку як причину різних хвороб та швидкої смерті;
- в межах пізнавальної моделі робиться акцент на інформуванні потенційних споживачів про дію психоактивних речовин та ризики, з якими пов’язано їх вживання.
Недоліком профілактики за допомогою вказаних моделей є те, що вона не усуває особистісних причин звернення людини до асоціальної чи небезпечної поведінки та не допомагає їй захиститись від негативного впливу соціальних чинників проблем.
Інформаційний період розвитку профілактичних програм сприяв уточненню багатьох спірних моментів. Місце колишньої мети — абсолютна відмова від уживання психоактивних речовин — зайняла інша — дотримання здорового способу життя. Ця складна комплексна проблема привела до усвідомлення необхідності формування відповідальної поведінки молодих людей, що, у свою чергу, спричинило зміну акцентів у профілактичній роботі, у фокусі якої виявилися не хімічні речовини та негативні наслідки їх уживання, а люди та аналіз причин їх ризикованої поведінки. Фіксація цього поворотного моменту означала народження нового поведінкового підходу у профілактичних програмах.
Зараз найбільшого поширення набули такі профілактичні програми: програма досягнення соціально–психологічної компетентності, програма навчання життєвим навичкам, програма зменшення факторів ризику та посилення факторів захисту, програми, що базуються на підході альтернативної діяльності, програми за методом «рівний–рівному». Всі ці програми, незважаючи на відмінності в їх змісті та методиках, містять три типові завдання:
- розвиток соціальної та особистісної компетентності молодої людини;
- вироблення в неї навичок самозахисту;
- попередження виникнення проблем.
У програмах соціально–психологічної компетентності домінує акцент на формуванні у підлітків навичок ефективного спілкування, розвитку особистісних якостей, критичного мислення, формування адекватної самооцінки, вміння адаптуватися до різних умов соціального середовища.
Провідною метою програм навчання життєвим навичкам є формування у підлітків навичок здорового способу життя, відповідального прийняття рішень. Тому до змісту цих програм входить навчання підлітків навичок ефективної взаємодії, регуляції емоцій, вирішення конфліктів, зміцнення зв’язків з членами сім’ї та іншими близькими дорослими, вибору друзів і побудови позитивних взаємовідносин з однолітками, прийняття рішень, уміння сказати «ні», протидіяти примусу інших, уникати невиправданого ризику.
Програми щодо зменшення факторів ризику та посилення факторів захисту ґрунтуються на аналізі факторів ризикованої поведінки та протидіючих ним факторів антиризику. В цих програмах найчастіше використовується наступна класифікація факторів ризику. Індивідуальні фактори: особливості темпераменту, рівень самооцінки та самоконтролю, опірність стресовим ситуаціям, уміння приймати адекватні рішення в кризовій ситуації. Соціальні фактори: взаємостосунки в сім’ї, рольові моделі поведінки батьків та однолітків, особливості контролю та підтримки з боку дорослих, належність до певної групової субкультури, доступність наркогенних речовин, вплив засобів масової інформації тощо.
У програмах, заснованих на організації діяльності, альтернативній наркотизації та алкоголізації молоді, акцент робиться на таких основних моментах:
1) пропозиція індивіду специфічної позитивної активності, яка викликає сильні відчуття та має на меті подолання різного виду перешкод;
2) комбінація особистісних якостей з позитивною активністю;
3) заохочення участі у всіх видах такої активності;
4) створення груп підтримки молодих людей, які думають про вибір своєї позиції.
Прикладами такої альтернативної активності можуть бути спеціально організовані подорожі, пов’язані з необхідністю долати складні, часом екстремальні перешкоди, заняття ризикованими видами спорту (скелелазання, дельтопланеризм тощо).
СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ.
Об’єкти:
- Люди з обмеженими функціональними можливостями
- Діти, позбавлені батьківського піклування
- Безробітні
- Жертви фізичного, психічного та сексуального насилля
- Особи, які повернулися з місць позбавлення волі
Реабілітація - процес, що має на меті допомогти особистості досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного і / або соціального рівня діяльності та підтримувати його.
Соціальна реабілітація - комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв’язків та відносин внаслідок стану здоров'я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); зміни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці). Метою соціальної реабілітації є повернення особистості до суспільно корисної діяльності, формування позитивного ставлення до життя, праці, навчання.
Об'єктами соціальної реабілітації є
- сім'ї, що опинилися в складних життєвих обставинах;
- діти-інваліди та їх батьки;
- діти, позбавлені батьківського піклування; жінки та діти, що зазнали різних форм насилля, безробітні, особи похилого віку.
Основними принципами соціальної реабілітації є:
- здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблеми;
- неперервність та постійність їх проведення;
- комплексний характер реабілітаційних програм;
- індивідуальний підхід до визначення об’єму, характеру та змісту реабілітаційних заходів.
Психологічна реабілітація спрямована на подолання у свідомості дитини уявлення про безвихідь її становища, відновлення захисних сил організму, формування впевненості та мотивації щодо подолання почуття тривоги, страху чи провини, психологічних комплексів, невпевненості у своїх силах, зміцнення активної, діяльної особистісної позиції дитини.
Педагогічна реабілітація передбачає навчання, виховання та всебічний розвиток, в першу чергу, дітей з фізичними та розумовими обмеженнями, створення умов для розвитку їх потенційних можливостей. Його складниками є різні форми підготовки особистості до життя в суспільстві та сім'ї, окремі напрями її професійної орієнтації та навчання певних видів трудової діяльності.
Педагогічну реабілітацію переважно характеризують заходи виховного та навчального характеру, спрямовані на те, щоб дезадаптована дитина опанувала, по можливості, знання, уміння і навички самоконтролю й усвідомленої поведінки, самообслуговування, отримала необхідний рівень загальної чи додаткової шкільної освіти.
Професійну реабілітацію розглядають як систему заходів, спрямованих на відновлення людиною втрачених професійно важливих якостей, необхідних для повернення до трудової діяльності в тій сфері, яка найбільш придатна для людини відповідно до її індивідуальних можливостей. У процесі професійної реабілітації, як правило, відбувається розвиток професійно важливих якостей та умінь для дещо іншої сфери діяльності, відмінної від тієї, у якій раніше працювала людина.
СОЦІАЛЬНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ — робота, спрямована на задоволення потреб, які виникають у процесі життєдіяльності, що забезпечує гармонійний та різнобічний розвиток дітей та молоді шляхом надання соціальної допомоги і різноманітних соціальних послуг.
Основними засадами соціального обслуговування є
- цілісність і збалансованість державних, громадських і приватних програм, серед яких найважливіше місце посідають служба планування сім'ї, працевлаштування молоді, пенсійного забезпечення, соціального страхування на випадок втрати роботи;
- організація життєдіяльності інвалідів, а також соціально-побутова та гуманітарна допомога інвалідам з дитинства, праці, війни, малозабезпеченим, багатодітним сім'ям, неповнолітнім матерям, одиноким матерям та сім'ям, які виховують дітей-інвалідів, іншим категоріям молоді (купівля продуктів, прибирання квартири, приготування та доставка їжі, супроводження до медичного закладу);
- надання гуманітарної допомоги (їжі, одягу, взуття, медикаментів) молоді з числа інвалідів, жертвам жорстокого поводження;
- організація роботи благодійних закладів, їдалень, соціальних притулків для тимчасового мешкання жінок, які зазнали насильства, та осіб без постійного місця проживання.
Види та форми соціального обслуговування:
1. Соціально-психологічна експертиза для визначення проблем і кризових станів різних категорій молоді, оцінювання психолого-педагогічних технологій корекції розвитку особистості.
2. Консультативно-медична робота, що передбачає комплекс заходів з інформаційного та медичного обслуговування, створення позитивно спрямованої програми життєдіяльності особистості.
3. Соціальна освіта, яка має на меті підвищення загальнокультурного рівня різних категорій молоді, умов залучення її до соціального життя, засвоєння та оволодіння його цінностями.
4. Психолого-педагогічна корекція, основне завдання якої — здійснювати заходи попередження та подолання негативних явищ у молодіжному середовищі.
5. Соціальне обслуговування молоді здійснюється у порядку, визначеному законодавством, шляхом надання соціальних послуг: гарантованих державою безкоштовних фізкультурно-оздоровчих послуг; добору роботи і працевлаштування відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, професійної орієнтації та перепідготовки; забезпечення освіти, культури, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту, спеціального медичного обслуговування, оздоровлення, відпочинку; добродійних послуг для задоволення духовних, культурних, естетичних, виховних, освітніх, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних та інших потреб.
