Організація руху опору в Україні у 1941–1942 рр. була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.
Проте, реальні подіЇ 1941 року скорегували плани ведення війни. В прифронтовій зоні при кожному радянському райвідділі міліції з добровольців, патріотично налаштованих осіб непризовного віку, або таких, що з різних причин непридатні були до стройової військової служби, створювались так звані «винищувальні батальйони», які обороняли тил Діючої армії від ворожих шпигунів та диверсантів, що масово засилались супротивником (в основному з числа колишніх співвітчизників-емігрантів), та від місцевих кримінальних елементів, а також — забезпечували в координації з військами НКВД належний радянський порядок в прифронтовій смузі в умовах війни. Після відступу Червоної Армії на схід, певна кількість озброєних винищувальних батальйонів, що не встигла відійти з армійськими підрозділами на схід, залишалась на окупованій території свого району. Слід прийняти до уваги падіння віри в могутність Радянського Союзу серед населення та деморалізацію серед комуністів-підпільників на той час. Деякі члени колишніх винищувальних батальйонів НКВД пішли в глибоке підпілля, інші були викриті німцями й розстріляні або завербовані до Гестапо. Згодом, комуністи-підпільники, яким вдалося вижити зуміли наладити зв'язок з командуванням Червоної Армії та з її допомогою почали зорганізовувати підпільно-партизанські групи. Надалі ці партизанські підрозділи поповнювались бійцями Червоної Армії, котрі попали в оточення, та цивільними людьми, що в такий спосіб намагалися чинити опір німецьким каральним групам, об'єднувались в партизанські з'єднання, створювали цілі партизанські зони та райони, в яких діяла радянська влада та правила більшовицька ідеологія.
В рядах українських радянських партизанів були колишні військовослужбовці РСЧА. В Україні знаходилась величезна кількість полонених червоноармійців. Майже всіх полонених німці тримали в шталагах — концентраційних таборах для військових. Невеликій частині з цієї категорії осіб вдавалось вирватися з полону, іноді завдяки активним діям малих загонів УПА, які атакували німецькі табори для військовополонених щоб звільнити своїх побратимів. Колишні військовослужбовці РСЧА тікали в сільську місцевість і там намагалися пристосуватися до життя. Згодом вони поповнювали ряди партизанських загонів (не лише радянський, але й УПА), оскільки для багатьох бійців це була єдина можливість продовжувати війну з ворогом і чинити опір військовим підрозділам німецької армії.
Частина червоноармійців, які у 1941 році відстали від своїх частин, але не потрапили в полон, осідали у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до ведення активної боротьби проти загарбників. Згодом вони також поповнювали ряди радянських партизанів.
Також в лісах знаходилось багато дезертирів, які залишили частини Червоної Армії та зовсім не збирались воювати у складі радянських партизанських загонів. Радянські партизани під проводом командирів НКВД фізично знищували цих людей як злочинців або як ворогів радянського ладу. Досить часто на власний розсуд радянських командирів в категорію «ворогів радянського ладу» записували мирне населення окупованих німцями територій, що не бажало віддавати радянським партизанам харчі. Тому нерідко радянські партизани вдавалися до пограбування й мародерства та проводили каральні операції проти «непокірного» мирного населення України
Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло, потрапило в табори смерті або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали належної народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території, звичайно були й місцеві жителі.
10 000 німців, їхніх союзників і колабораціоністів убили радянські партизани в Українській РСР упродовж 1941–1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить російський історик Олександр Гогун у монографії «Сталинские коммандос», виданій у Москві. Додає, що від половини до двох третин цих убитих становили українці
