Формування вищих радянських органів на місцях:
Відразу ж після захоплення України більшовики розпочали проведення заходів по встановленню радянської влади на контрольованих територіях.
Брак будь-якого авторитету нової влади, прохолодне ставлення з боку Харківської ради робітничих депутатів та більшовицького комітету змусили вищі радянські органи влади шукати щастя у Києві. Встановивши у Києві свою владу, більшовики перевезли 12 лютого (30 січня) сюди з Харкова радянський уряд. Лише за сприяння командувача російських військ В. Антонова-Овсієнка вищі радянські органи змогли розпочати свою діяльність.
Свідомі своєї слабкості, більшовики в Україні намагалися надати цій владі національних рис. Державу було названо Українською Народною Республікою, а радянський уряд – Народним Секретаріатом. Ці вищі органи влади очолювали місцеві більшовики. Подібно, командування радянськими силами УНР було передано 22-річному синові українського письменника і відомого громадського діяча М.Коцюбинського – Юрію Коцюбинському (1934 р.- заарештований, 9 березня 1937 р. - розстріляний ).
В дійсності відбувалося з точністю до навпаки. Уряд заборонив українські школи, культурні заклади тощо. Взагалі русифікаторська тенденція перших радянських урядів в Україні була чітко вираженою. Провідний український комуніст В.Затонський навіть розповідав пізніше, як голова ЧК в Києві горезвісний М.Лацис просто на вулицях стріляв людей за вживання української мови і як сам Затонський ледве уникнув цієї участі.
Політика "радянізації":
На підконтрольній території більшовики розпочали політику "радянізації".
а) в системі органів влади:
Було скасовано всі розпорядження Центральної Ради, українську грошову систему в Україні і поширено всю чинність тогочасних декретів РСФРР про землю, робітничий контроль, націоналізацію промисловості. Більшовики скасували попередні органи влади. Так, було оголошено про скасування посад повітових, міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради. Ліквідовано також земські установи, міські думи, волосні, повітові, губернські органи управління. Однак їхні повноваження досить рідко передавались відповідним радам та їхнім виконкомам, оскільки більшість у радах належала не більшовикам, а меншовикам, есерам та бундівцям. Після взяття будь-якого населеного пункту російське радянське командування полишало або свого комісара, або утворювало революційний комітет (ревком) чи воєнно-революційний комітет (воєнревком). Їм передавалася уся повнота влади на місцях. Місцеві ради розпускались або підпорядковувались новоствореним ревкомам.
Ліквідації також підлягали судові установи. Їх заступили новостворювані народні суди, робітничі та селянські трибунали, надзвичайні комісії (відомі як "чека"). Оголошувалось про ліквідацію поліції, обов’язки якої спочатку передавались Червоній гвардії.
Особливу увагу більшовицький уряд приділяв створенню нової армії. 2 лютого (20 січня) 1918 р. Народний Секретаріат прийняв декрет про організацію в УНР власної армії - Червоного козацтва.
б) в промисловості:
Вища рада народного господарства РСФРР взяла під свій контроль індустрію України.
Було заборонено банківським установам здійснювати будь-які операції. На користь рад конфісковувалось золото в монетах і злитки дорогоцінних металів. Відбувалось одержавлення промисловості. Цим процесом на українських землях керувала вже згадувана Вища рада народного господарства РСФРР. У січні 1918 р. вона оголосила власністю Російської держави акціонерні товариства "Продамет", "Продвугілля", "Кровля". Націоналізації підлягали найважливіші промислові об’єкти України. Всього було націоналізовано 9 із 15 великих металургійних заводів, 230 великих шахт. У державну власність перейшли суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава, інших промислових міст. Але промисловості Правобережної України націоналізація не торкнулася.
в) в сільському господарстві:
На селі біднота, сприйнявши буквально більшовицьке гасло "Землю – селянам!", почала громити поміщицькі маєтки захоплювати землю. Радянська влада намагалась нав’язати селянству створення колективного артільного господарства, але селяни відстоювали індивідуальне господарювання. Більшовики на той час не стали цьому протидіяти, оскільки це могло ускладнити вирішення одного з головних питань для більшовиків в Україні – налагодження поставок хліба до Петрограда і Москви та забезпечення інших промислових центрів Росії сировиною.
З метою реквізиції зерна в українських селах створюються "продовольчі загони" розподілені на групи по 10 осіб.
Протягом перших чотирьох місяців більшовиками з України було вивезено 14-15 млн. пудів хліба.
Згідно з радянським декретом про землю взимку 1917-1918 рр. більшовицький уряд прирік великі сільськогосподарські маєтки, високорентабельні господарства на пограбування: бідні господарі отримали право розбирати худобу, інвентар, насіння. Розпочався процес свавільного захоплення землі.
Наростання опору політиці "радянізації":
Така політика нової влади викликала досить скоро наростання хвилі антибільшовицького опору.
Організований спротив більшовикам вчинило "Вільне козацтво" Київської та Херсонської губерній. У ряді випадків воно не тільки відбило наступ червоних частин, а й перейшло у контрнаступ. Особливо у цьому відношенні відзначились Таращанський та Звенигородський повіти.
З інтерв’ю командувача М.Муравйова: "На Україні прийшлося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого "Вільного козацтва". Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію..." (З інтерв’ю командувача М.Муравйова).
Перелом назрівав у тилу Південно-Західного фронту на Волині і Поділлі, де частина українських військ зберегла боєздатність і взяла під свій контроль прифронтову смугу.
Перша більшовицька влада не залишила тривалого сліду в Україні. Її підтримували тільки певні категорії населення з числа промислових робітників, частини демобілізованих солдат, люмпенізованого селянства.
"Більшовики на своєму досвіді зазнали впливу того самого чинника, що й Тимчасовий уряд та Центральна Рада, - нестійкості і легкої мінливості політичних симпатій українського населення. Тому, коли згідно з умовами Брест-Литовського миру австро-німецькі війська вступили в Україну, вони не зустріли жодного серйозного опору. Прийшовши до влади в період значної дезорганізації суспільства, більшовики своїми методами терору та насильства досить скоро ще більше ускладнили ситуацію, перетворивши Україну на антибільшовицький фронт" (Грицак Я. ’’Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.").
Регіональні "республіки":
Така ситуація посилила серед більшовицьких лідерів прагнення до розчленування українських зе¬мель та створення регіональних "республік", щоб утримувати владу безпосередньо на місцях. Однією з перших штучно утво¬рених республік стала наприкінці січня 1918 р. Донецько-Криворізька. Згодом було утворено Таврійську, Одеську та Донсь¬ку республіки.
В основу їхнього формування закладався не національно-державний, а економічний принцип державного будівництва. Більшовики, ініціювавши створення таких республік, вважа¬ли, що з перемогою соціалістичної революції національне пи¬тання втрачає своє значення, воно поступається принципам ін¬тернаціоналізму. Тому Російська радянська республіка мас стати федерацією економічно однорідних областей, а не націо¬нальних республік.
Окрім того, до створення регіональних "республік" більшо¬виків підштовхнули переговори у Бресті. Більшовики вважали, що проголошення окремих радянських республік дасть змогу уникнути окупації їхньої території німцями.
Однак ця ініціатива місцевих більшовицьких лідерів не була підтримана Петроградським урядом на чолі з В. Леніним. Вони боялися втратити контроль над процесом дроблення країни на окремі республіки. Окрім того, їх насторожували зростаючі амбіції лідерів регіональних "республік". Тому уряд Росії відкинув цю ідею, вважаючи її небезпечною для справи соціалістичної революції в Україні за умов створення "єдиного Фронту оборони". II Всеукраїнський з’їзд рад, що відбувся у бе¬резні 1918 р. в Катеринославі, затвердив резолюцію про забо¬рону виокремлення з України будь-яких областей. Після цього регіональні "республіки" перестали існувати.
