63.Пошук духовної рівноваги у поетичних збірках "Із днів журби", "Semper tiro", "Мій ізмарагд", "Давнє і нове".

«Із днів журби»
Іван Якович Франко — письменник, громадський діяч, учений, філо¬соф, літературознавець, критик і теоретик літератури. Але з особливим захопленням ми говоримо про його літературний доробок. Не можна зали¬шатися байдужим, читаючи його вірші зі збірок «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Зів’яле листя».
Збірка «З вершин і низин» увібрала в себе найкращі вірші, присвя¬чені боротьбі за краще майбутнє трудового народу. Вона була видана у 1887 році. І назва збірки не випадкова. «З низин», тобто з народних мас, із найбідніших глибин звучить його голос. А «З вершин» — «це голос духа», який закликає не сидіти, а шляхом боротьби дійти до світлих вер¬шин, поваливши гнобительський лад — скалу:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить»,—
чують каменярі-революціонери сильний поклик.
Як Антей, так і ліричний герой поезії Франка черпає сили від землі, рідного народу:
Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені!
Автор відчуває наближення соціальних змін і передає це в алегоричній формі у другій «Веснянці»:
Гримить! Тайна дрож пронимає народи,— Мабуть, благодатная хвиля надходить. Мільйони чекають щасливої зміни.
Найвизначнішим віршем збірки є «Гімн». У ньому вже відверто поет заявляє про прихід нового життя, повалення царизму, причому викорис¬товує дієслова минулого часу, щоб показати перемогу над злом як факт:
Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?
Риторичні запитання стверджують неминучість світлого прийдеш¬нього. Ці ж мотиви звучать ще у ранній творчості Каменяра. Перебуваю¬чи у тюрмі, він не падає духом, а ще й підтримує своїх товаришів:
Треба твердо нам в бою стояти, Не лякатись, що впав перший ряд, Хоч по трупах наперед ступати, Ні на крок не вертатися взад.
Неабияке місце у творчості Франка займає рідна батьківщина. Тільки палкий патріот міг так написати:
Ні, хто не любить всіх братів, Як сонце боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно!
Хіба не співзвучні рядки Володимира Сосюри з вірша «Любіть Ук¬раїну»?
«Мій Ізмарагд»
Збірка «Мій Ізмарагд» створена на переспівах із біблійних легенд, але автор подає нам свою мораль, мораль народу, тому й додає займенник «мій». Провідні мотиви обох збірок — громадянські.
Узяти хоча б вірш «Наймит», де показано тяжке, безпросвітне життя наймита — народу. Але не вічно народові так жити. Його свідомість уже про¬кидається. А завершує вірш палкий заклик до боротьби і віра в перемогу.
Чудовим віршем цієї збірки є «Сідоглавому». У ньому показано різко протилежні погляди лжепатріотів і справжнього сина свого народу на слу¬жіння батьківщині:
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,—
Я ж не люблю її
З надмірної любови. І ніби продовжує цю тему вірш «Декадент». У ньому автор розкри¬ває свою позицію народного борця. Кожна строфа є запереченням до зви¬нувачення Франка в декадентсві:
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга — Се лиш тому, що склалось так життя. Та є в ній, брате мій, ще нута друга: Надія, воля, радісне чуття. Головною думкою вірша є слова:
Який я декадент? Я син народа.
Дійсно, Франко був прологом, провідником передових ідей, а епілог — це кінець існуючому експлуататорському ладу.
Якою теплотою, щирістю віє від інтимної лірики Франка, яка пред¬ставлена збіркою «Зів’яле листя»! Сам поет назвав її ліричною драмою. М. М. Коцюбинський так оцінив цю збірку: «Се такі легкі, ніжні вірші, з та¬кою широкою гамою чувства і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв». Ця збірка ще раз доводить, що людині ніщо не чуже. Франко — титан революційної думки і в той же час тонкий лірик, тому й близький він нам як звичайна людина, яка вміє так вірно, красиво кохати, і як борець за нову батьківщину. До глибини душі проймають ряд¬ки, де автор оспівує свою кохану, з якою не судилося поєднати свою долю:
Твої очі, мов криниця Чиста на перловім дні,
А надія, мов зірниця, З них проблискує мені.
Ліричний герой наділений лицарськими рисами, як годиться справжньому чоловікові, він готовий взяти на себе всі удари долі, при¬значені коханій:
Як в дорозі здиблю горе, Що тобі несе удар, Сам його на себе справлю І прийму його тягар.
Франко відмінно знає українські пісні, тому багато його віршів із збірки перегукуються з народною піснею.
Дівчину він порівнює з червоною калиною, горіховим зерням. Фігу¬рують часто і образи-символи: зелений явір, червона рожа, дубочок ку¬черявий. Вірші часто починається з вигука «ой»:
Ой, жалю, мій жалю, Гіркий непомалу! Упустив я голубочку Та вже не спіймаю.
Ліричний герой — мужня людина, він не дорікає коханій за нерозді-лене кохання, а шукає забуття. Тамує свій сердечний біль у зустрічі з природою:
Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє, А чень утечу я від лютого болю, Що серце моє розриває.
" Давнє й нове"
   Збірка "Давнє й нове" (1911), написана на основі текстів поетичної книжки "Мій Ізмарагд". Основна тема збірки - звернення до давніх переказів, притч, але з незмінною проекцією на сучасність.
   Збірку "Давне і нове" автор мислив як антидот до такої духовної хвороби, як зневіра, і бажав, аби з неї повіяло "здоровим вітром національної свідомості". З погляду національної ідеї вона цікаво проаналізована останнім часом у статтях О.Петраша та А.Скоця. Перед духовним зором автора у його відновлених сусідством з новими старих поезіях — єдність часів, тяглість національно-історичного буття. У людині поет бачить не лише зло, лукавість, упертість, злобу, неситість, а щось вагоміше: "Нема чоловіка, в котрого не було б добра". Створена на образ і подобу Божу, людина сама мусить відчути свою онтологічну відповідальність за себе, змінювати "життя найглибшії основи". Мудрі морально-етичні максими висловив І.Франко у низці вміщених у збірці притч.
    У збірці "Давнє і нове" автор передрукував написаного на початку 80-х рр. вірша "Не пора, не пора", що став одним з наших національних гімнів. З авторськими змінами цей гімн уміщений у "співанику" "Вірші на громадські теми" (1913), де зібрано майже всі Франкові поезії, що мають національно-державницьке спрямування. Зі своїм вступним словом цю збірку, раніше заборонену, подали фототипічним способом І.Денисюк та В.Корнійчук на сторінках "Українського літературознавства". Її твори проаналізував Ф.Погребенник.